У Москві парад 9 травня вперше після 2007 року пройде без колони військової техніки

Міністерство оборони РФ заявило, що на параді 9 травня 2026 року на Красній площі не буде традиційної механізованої колони. Причиною назвали "поточну оперативну обстановку".

На параді 9 травня 2026 року в Москві не буде колони військової техніки. Про це повідомило Міністерство оборони Росії. У відомстві заявили, що участь у параді візьмуть військовослужбовці вищих військових навчальних закладів, але без вихованців суворовських, нахімовського училищ, кадетських корпусів і без механізованої колони.

Офіційне пояснення звучить дуже показово: "у зв'язку з поточною оперативною обстановкою". Тобто Кремль фактично визнає, що війна, яку російська пропаганда роками намагалася подавати як контрольовану "спецоперацію", впливає навіть на головний символ російського мілітаризму.

За даними ЗМІ, це буде перший парад 9 травня в Москві без військової техніки після 2007 року. Водночас авіаційну частину повністю не скасовують: російська сторона заявляє про плани показати пілотажні групи та штурмовики Су-25.

Після початку повномасштабного вторгнення Росія поступово скорочувала масштаб парадів до 9 травня. У різних містах РФ скасовували або обмежували масові заходи, а тепер зміни торкнулися і головного параду в Москві.

Для Кремля 9 травня давно перестало бути днем пам'яті. Його перетворили на політичний культ, де військова техніка, ракети і демонстрація сили мали доводити росіянам образ "непереможної армії". Але у 2026 році цю картинку доводиться урізати саме через ту війну, яку Росія сама розпочала проти України.

Коротко

• На параді 9 травня 2026 року в Москві не буде колони військової техніки.
• Міноборони РФ пояснило це "поточною оперативною обстановкою".
• Це буде перший такий парад у Москві після 2007 року.
• Авіаційну частину параду росіяни поки що залишають.
• Рішення виглядає як прямий наслідок війни, яку Росія веде проти України.

Таким чином, Москва намагається зберегти сам ритуал параду, але вже без одного з його головних елементів. І це добре показує різницю між пропагандистською картинкою та реальною "оперативною обстановкою", яку Росія сама для себе створила.

Можливо, парад 2025 року був останнім справжнім парадом у Росії. Бо навіть якщо Кремль у майбутньому ще зможе технічно провести подібне шоу, морально воно вже може втратити сенс. Російська армія, яку роками продавали як символ сили, після цієї війни ризикує остаточно стати символом ганьби.

Скандал біля Орбана: Мадяр заявив про заблоковані мільярдні перекази

Петер Мадяр заявив, що угорські податкові органи заблокували кілька переказів грошей за кордон, які він пов’язує з оточенням Антала Рогана, одного з найближчих людей Віктора Орбана. За словами Мадяра, йдеться про мільярди форинтів і підозру у відмиванні грошей.

Важливо: наразі це заява політика, а не вирок суду і не доведений факт. Але сама історія показує, наскільки небезпечним для України був режим Орбана, який роками грав на руку Кремлю всередині ЄС.

Що заявив Мадяр

29 квітня 2026 року Петер Мадяр заявив, що податкові органи Угорщини заблокували кілька спроб переказу грошей за кордон. За його словами, ці перекази були пов’язані з оточенням Антала Рогана, одного з ключових соратників Віктора Орбана.

Мадяр стверджує, що йдеться про мільярди форинтів і підозру у відмиванні грошей. При цьому він не представив публічних доказів, а Reuters прямо зазначає, що не змогло незалежно перевірити ці твердження.

Тобто юридично ситуація виглядає так: є політична заява, є повідомлення про дії податкових органів, є інформація про розслідування, але немає судового рішення і немає доведеного факту злочину.

Саме тому цю історію не можна подавати як остаточно встановлену корупційну схему. Але її точно можна і треба розглядати як привід для серйозного розслідування.

Чому фігура Рогана важлива

Антал Роган багато років був однією з ключових фігур у системі Орбана. Його пов’язують з політичною машиною Fidesz, контролем над комунікаціями та впливом на інформаційний простір. Тому будь-які заяви про можливі фінансові операції людей з його оточення не є дрібною внутрішньою історією Угорщини.

Це питання про те, як працювала система влади Орбана. Система, яка одночасно будувала конфлікт з ЄС, блокувала рішення на користь України, торгувалася за європейські гроші і роками просувала політику, вигідну Москві.

Якщо підозри Мадяра підтвердяться, це буде не просто історія про гроші. Це буде ще один удар по міфу про "суверенну політику" Орбана. Бо дуже часто за гучними словами про "національні інтереси" ховається банальна боротьба за контроль над потоками, медіа, судами і державними ресурсами.

Але ключове слово тут саме "якщо". На цьому етапі твердження про перекази та відмивання грошей залишаються заявою Мадяра. Крапку можуть ставити не політичні дописи, а слідство, докази і суд.

Але якщо уважно подивитися на сам матеріал, на який усі посилаються, картина стає значно менш сенсаційною.

У відео, яке обговорюють, немає жодного фрагмента оригінального аудіо. Там не звучать голоси учасників розмов. Глядач не може сам почути інтонацію, паузи, контекст або переконатися, що саме було сказано. Журналіст просто зачитує текст.

І це важливий момент. Бо в самому матеріалі йдеться не про те, що редакція публікує повноцінні аудіозаписи, а про те, що до журналістів потрапили розшифровки розмов.

Чому слово "плівки" тут може вводити в оману

Коли люди чують слово "плівки", у них виникає дуже конкретна асоціація: є запис, є голоси, є можливість послухати розмову і самостійно оцінити, хто що сказав.

Але в цій історії публічно показано не аудіо, а текст. Тобто фактично ми маємо не "плівки" у класичному розумінні, а розшифровки невідомого для широкої публіки походження.

Хто саме робив ці розшифровки, з яких саме записів, чи можна перевірити їхню точність, чи є там повний контекст розмов, чи тільки окремі фрагменти - цього публіка не бачить.

Саме тому проблема не в тому, що тему взагалі не треба обговорювати. Проблема в тому, що її часто подають так, ніби докази вже лежать на столі, хоча насправді суспільству показали лише текстову версію окремих фрагментів.

Що є у розшифровках

У тексті згадуються розмови про гроші, застави, вплив, людей з оточення влади, а також прізвища або імена, які одразу привертають увагу.

Саме це і створює відчуття великої політичної сенсації. Бо коли в одному інформаційному полі з’являються Міндіч, гроші, правоохоронні органи, політичний вплив і натяки на високі кабінети, багато хто автоматично сприймає це як уже доведене викриття.

Але між "у тексті щось згадується" і "це прямо доводить вину конкретної людини" є велика різниця.

Журналістський матеріал може бути приводом для запитань. Він може бути підставою для суспільної уваги. Він може бути сигналом для правоохоронців. Але сам по собі зачитаний текст не є вироком і не є прямим доказом для всіх тих висновків, які зараз намагаються навішати у соцмережах.

Що насправді означає згадка про "Вову"

Окремо розганяють фразу про те, що хтось "говорив з Вовою". Саме навколо цього зараз будують найбільше натяків.

Але якщо дивитися тверезо, сама згадка нічого не доводить.

У розшифровці немає повного змісту цієї розмови. Не зрозуміло, про що саме говорили. Не видно, які рішення після цього були ухвалені. Не доведено, що йдеться саме про ту людину, яку всі мають на увазі. І головне - немає прямого підтвердження, що ця людина щось знала, погоджувала або брала участь у будь-якій схемі.

Тобто маємо не доказ, а натяк. А натяк - це не факт.

На цьому і будується основна маніпуляція: береться емоційно сильна згадка, до неї додається політичний контекст, а потім аудиторії підсовують висновок, якого прямо в матеріалі немає.

Де межа між журналістським матеріалом і політичною маніпуляцією

Сам факт появи таких розшифровок може бути важливим. Якщо хоча б частина цього тексту відповідає реальності, це має перевірятися правоохоронними органами. І суспільство має право вимагати відповідей.

Але є велика різниця між словами "це треба перевірити" і словами "все вже доведено".

Коли у заголовках пишуть про "плівки", хоча широкій аудиторії показали лише зачитані розшифровки, це вже створює хибне враження.

Коли зі згадки про "Вову" роблять висновок про причетність найвищого керівництва, хоча зміст розмови не наведено, це вже не аналіз, а політична інтерпретація.

Коли текст невідомого походження подають як остаточний доказ, це вже не журналістика, а інформаційний розгін.

Що маємо по факту

• Публічно обговорюється не повне аудіо, а розшифровки розмов.
• У відео немає можливості самостійно почути голоси, інтонації і контекст.
• Згадки про окремих людей не є автоматичним доказом їхньої участі у схемах.
• Фраза про "Вову" без змісту розмови нічого прямо не доводить.
• Тема може бути важливою, але її подача часто є значно гучнішою за самі факти.

Висновок

Історія з "плівками Міндіча" потребує уваги. Але саме як історія, яку треба перевіряти, а не як уже доведений факт.

Якщо розшифровки справжні, це питання до правоохоронних органів, слідства і суду. Але суспільству не варто підміняти докази емоціями, а факти - політичними натяками.

Бо зараз головна маніпуляція саме в цьому: людям продають відчуття викриття, хоча публічно їм показали не повноцінні записи, а текстові фрагменти, навколо яких уже добудували потрібні політичні висновки.

Тому правильна позиція тут проста: перевіряти треба все. Але називати доведеним те, що поки тримається на припущеннях, - це або поспіх, або свідома маніпуляція.

Перша - Україна продовжує бити по російській нафтовій інфраструктурі, зокрема по НПЗ. Про удари по Туапсе і наслідки для інфраструктури РФ писали міжнародні медіа, зокрема Reuters.

Друга - з’являється скандал навколо “плівок Міндіча”, де окремий акцент робиться на Fire Point.

Що відомо про Fire Point

У відкритих джерелах Fire Point називають виробником далекобійних ударних БПЛА. Наприклад, про масштаби виробництва писав ArmyInform.

Також у медіа згадувалась розробка ракет типу “Фламінго”, про що писало Delo.ua.

Тобто мова йде про компанію з оборонного сектору, а не про випадковий бізнес.

Що нам показали

У відео, яке поширюється, відсутнє головне - аудіо.

Є лише зачитування тексту, який називають “розшифровками”.

Це означає:

• немає можливості перевірити голоси
• немає підтвердження контексту
• немає способу незалежно перевірити автентичність

Тобто це не “плівки”, а текст, який пропонують прийняти на віру.

Формат подачі

Матеріал виглядає як терміновий інформаційний вкид: замість повноцінної доказової бази глядачу пропонують зачитаний текст без аудіо.

Це не доказ маніпуляції, але це слабке місце, яке не дає перевірити інформацію.

Позиція сторін

Після публікації Fire Point заявила, що інформація може бути викривлена або змонтована, і звернулась до НАБУ з вимогою перевірити автентичність матеріалів, про що повідомляє Суспільне.

Також компанія заявляє про проведені аудити та невідповідність озвучених цифр.

Сам Міндіч також заперечує викладене.

Тобто на цей момент є не доведений факт, а конфлікт тверджень.

Сенс публікації

Тут виникає логічне питання.

“Плівки Деркача” були оприлюднені, після чого Офіс генпрокурора відкрив кримінальне провадження, про що писало Суспільне.

Тобто там була логіка: аудіо - реакція правоохоронців.

А тут розслідування вже існує, але публікуються не записи, а розшифровки.

Суспільство не може перевірити ці дані. Голоси не можна впізнати. Факти не можна підтвердити.

При цьому фігуранти можуть отримати розуміння, які епізоди цікавлять слідство.

Це більше схоже не на допомогу слідству, а на інформаційний шум.

Ще один момент

Навіть якби аудіо було, більшість людей не змогли б ідентифікувати голоси.

Це не рівень публічних осіб, як у випадку з “плівками Деркача”.

А з урахуванням розвитку штучного інтелекту питання автентичності аудіо ще складніше.

А тут немає навіть цього - лише текст.

Висновок

Якщо є корупція - її потрібно доводити.

Але доводити доказами, які можна перевірити.

Бо інакше:

• публікується текст
• створюється скандал
• люди роблять висновки без перевірки

І головне питання залишається простим:

якщо це дійсно “плівки” - де аудіо?

Сенс української відповіді простий: якщо Кремль справді хоче припинення вогню, йому не потрібно чекати дати, зручної для московського параду. Тиша може початися раніше. А якщо Росія відмовиться, тоді стане очевидно, що йшлося не про мир і не про людські життя, а про безпеку святкування в Москві.

Раніше Володимир Путін оголосив так зване перемир’я на 8-9 травня, прив’язавши його до російського Дня перемоги. В Україні таку ініціативу сприйняли скептично, бо вона виглядає не як реальна спроба зупинити війну, а як бажання захистити російські урочистості від можливих наслідків тієї ж російської агресії.

Зеленський заявив, що людське життя важливіше за будь-які святкові дати, і Україна готова діяти дзеркально з моменту початку режиму тиші. Фактично Київ поставив Кремль у незручне становище: або Росія погоджується на більш раннє припинення вогню і показує, що справді здатна зупинити удари, або сама викриває власне "перемир’я" як піар-ширму під парад.

На цьому тлі Росія продовжує бити по українській інфраструктурі. За даними Reuters, російська ракетно-дронова атака по об’єктах газовидобутку в Полтавській та Харківській областях призвела до загибелі п’яти людей і поранення десятків інших. Це лише посилює сумніви в щирості кремлівських заяв про "тишу".

І тут Зеленський зіграв дуже просто, але боляче для Кремля. Путін хотів виглядати миротворцем на два святкові дні, а Україна запропонувала перевірити його "миролюбність" раніше. Не на словах. Не під парад. А по-справжньому.

Якщо Росія може зупинити вогонь 8-9 травня заради картинки в Москві, значить вона може зупинити його і 6 травня. А якщо не може або не хоче, тоді це не перемир’я. Це просто спроба купити спокій для параду, поки війна проти України триває.

Підсумок простий: Путін хотів використати "перемир’я" як декорацію до 9 травня, а Зеленський перетворив цю декорацію на тест для самого Кремля. І тепер відповідати доведеться не Україні, а Росії.

І ця історія стала не стільки тестом для Зеленського, скільки тестом для тих, хто поспішив перетворити банківський інцидент на чергову байку про "чорну касу Зеленського".

І що тепер?

• І далі будете читати тих, хто розганяв брехню про "чорну касу Зеленського"?
• І далі будете робити вигляд, що це була "журналістика", "розслідування" і "критика влади"?
• Історія з грошима Ощадбанку в Угорщині стала дуже хорошим тестом. Але не для Зеленського. І навіть не тільки для Угорщини.
• Це був тест для українського інформаційного простору.
• Для блогерів, сторінок, "експертів", політичних фан-клубів і всіх тих, хто під виглядом "викриттів" вкотре розносив людям політичну хрінь, яка дивно збігалася з кремлівськими наративами.

Як із банківського інциденту зробили "чорну касу Зеленського"

Пам’ятаєте, скільки тоді було крику?

• То це "чорна каса Зеленського".
• То "відмивання грошей".
• То "таємні мільйони Банкової".
• То "фургони їхали не туди".
• То "вивозили награбоване".
• То "золото Зеленського".

Версії мінялися на ходу, але суть була одна: будь-якою ціною приліпити цю історію до Зеленського.

Не розібратися.

Не дочекатися офіційних пояснень.

Не перевірити, кому належать кошти.

Не поставити питання до Угорщини.

А саме приліпити до Зеленського.

Бо так зручніше. Бо так краще заходить аудиторії. Бо ненависть до Зеленського для частини людей давно стала заміною мислення.

А тепер що?

Угорщина повернула Україні кошти та цінності Ощадбанку в повному обсязі.

Не "гроші Зеленського".

Не "чорну касу".

Не "таємний фонд влади".

Не "вкрадені мільйони Банкової".

А кошти та цінності державного Ощадбанку, які були вилучені угорськими спецслужбами в березні.

Так, наскільки видно з відкритої інформації, Угорщина не виходила з офіційними вибаченнями і не казала прямо: "ми помилилися".

Але головний факт уже є.

Якби в Угорщини були реальні докази, що це "чорна каса Зеленського", відмивання грошей або злочинна схема, ці кошти навряд чи просто повернули б Україні в повному обсязі.

Їх би арештували як речові докази.

Показали б схему.

Пред’явили б обвинувачення конкретним людям.

Пояснили б, хто власник грошей, хто отримувач, куди їх везли і яке відношення це має до Зеленського.

Але замість гучного міжнародного викриття ми бачимо повернення коштів державному Ощадбанку.

Питання вже не до Зеленського

І тут питання вже не до Зеленського.

Питання до тих, хто це розганяв.

Ви ж тоді не писали обережно: "є інцидент, треба чекати фактів".

Ви ж не казали: "Угорщина заявляє про перевірку, подивимось, чим це закінчиться".

Ви ж не пояснювали людям, що інкасаторські перевезення, банківські кошти, міжнародні процедури і політичні фантазії з телеграм-каналів - це різні речі.

Ні.

Ви одразу продавали людям готовий вирок: "чорна каса Зеленського".

Ну то де тепер ваша "чорна каса"?

• Де докази?
• Де схема?
• Де документи?
• Де встановлений кінцевий отримувач?
• Де гучне міжнародне викриття?
• Де арештовані "гроші Зеленського"?

Нічого цього немає.

Є повернуті Україні кошти Ощадбанку.

І є черговий список людей, сторінок, блогерів і "експертів", які в момент інформаційної атаки знову побігли працювати ретрансляторами.

Хтось свідомо.

Хтось по дурості.

Хтось через ненависть до Зеленського.

Хтось тому, що давно вже не відрізняє критику влади від участі в кремлівській інформаційній помийці.

Але результат один.

Вони взяли мутну історію, обліпили її звинуваченнями, рознесли це по людях, а тепер, коли кошти повернули Ощадбанку, мовчать або роблять вигляд, що нічого не сталося.

Це не критика влади. Це інформаційна помийка

І це дуже показово.

Бо нормальна журналістика працює інакше.

Нормальна журналістика пише: є факт затримання, є позиція Угорщини, є позиція Ощадбанку, є позиція України, чекаємо документів і правової оцінки.

Пропаганда працює по-іншому.

Вона бере інцидент, додає потрібне прізвище, домальовує схему, запускає емоцію і жене це в маси до того, як з’являться факти.

Саме це ми й побачили.

Згадайте, хто це розганяв

І тому ця історія важлива не тільки через сам факт повернення коштів.

Вона важлива як маркер.

Згадайте, хто тоді розганяв версію про "чорну касу Зеленського".

Згадайте, хто писав про "вивезення грошей".

Згадайте, хто вигадував, що фургони їхали не туди.

Згадайте, хто подавав підозри як доведений факт.

Згадайте, хто знову кричав про "злочинну владу", не маючи на руках нічого, крім політичної фантазії.

І зробіть простий висновок: чи варто читати цих людей наступного разу, коли вони знову принесуть вам "сенсаційне викриття".

Бо якщо людина один раз помилилася і потім чесно це визнала - це може бути помилка.

Але якщо людина раз за разом розносить те, що потім розсипається, і ніколи не вибачається, ніколи не виправляє, ніколи не пояснює своїй аудиторії, що ввела її в оману, то це вже не випадковість.

Це або тупість.

Або пропаганда.

А дуже часто - і те, і те одночасно.

Джерела

• Reuters про повернення Угорщиною коштів і золота Ощадбанку
• Reuters про березневе вилучення автомобілів, готівки та золота Ощадбанку
• Укрінформ про заяву Ощадбанку щодо повернення майна та цінностей
• Associated Press про рішення Орбана утримувати вилучені кошти та золото

І це дуже хороший момент, щоб згадати тих, хто ще недавно розповідав українцям, що "Фламінго" нібито тільки красиво злітають, але нікуди не прилітають.

То як тепер?

І далі будете читати тих, хто розганяв насмішки про українські ракети?

І далі будете робити вигляд, що це була "експертна критика", а не чергова хвиля зневіри?

Бо історія з "Фламінго" стала дуже показовою.

Спочатку нам розповідали, що ракети нібито існують тільки для картинки.

Потім казали, що вони тільки ефектно злітають.

Потім натякали, що це піар, розпил, фейк, декорація, чергова "брехня влади".

А тепер ці ракети прилетіли по російському військово-промисловому об’єкту в Чебоксарах.

І не просто десь поруч із кордоном.

А на відстань понад 1500 км.

Що сталося в Чебоксарах

За повідомленням Зеленського, у ніч на 5 травня були бойові пуски крилатих ракет F-5 Flamingo в межах операції Сил оборони Deep Strike по кількох цілях противника, зокрема по об’єкту військово-промислового комплексу в Чебоксарах.

На ураженому виробництві росіяни виготовляли системи релейного захисту, автоматики, низьковольтної апаратури, а також елементи навігації для російського флоту, ракетної галузі, авіації та бронетехніки.

OSINT-аналітики також повідомляли про ураження об’єкта "Прогрес" у Чебоксарах. За їхніми даними, ракета FP-5 Flamingo влучила в зовнішню частину будівлі, після чого всередині виникла масштабна пожежа.

Тобто це вже не розмови про "мультики", "піар" і "злітають красиво".

Це удар по російському ВПК.

А тепер питання до зрадофілів

Де тепер ті, хто кричав, що "Фламінго" тільки злітають?

Де ті, хто насміхався з української ракети?

Де ті, хто бігав по ефірах, соцмережах і коментарях із розповідями, що це все фейк, піар і "влада знову бреше"?

Вони зараз вибачилися?

Визнали, що поспішили?

Сказали своїй аудиторії: "ми помилилися"?

Ні.

Вони просто переключаться на наступну тему.

Бо їхнє завдання не розібратися.

Їхнє завдання - сіяти зневіру.

Це не про любов до Зеленського

І тут не треба знову вмикати дурну платівку про "ви захищаєте Зеленського".

Ні.

Йдеться не про Зеленського.

Йдеться про українську зброю.

Про українське виробництво.

Про українські далекобійні можливості.

Про те, що під час війни частина наших "критиків влади" чомусь дуже часто б’є не по корупції, не по конкретних проблемах і не по реальних помилках, а по довірі до української оборони.

І коли людина насміхається з української ракети, а потім ця ракета летить понад 1500 км і б’є по російському ВПК, то це вже не просто "думка".

Це маркер.

Критика і зрада - це різні речі

Нормальна критика питає:

• скільки ракет виробляється;
• чи є стабільне фінансування;
• чи захищене виробництво;
• чи немає корупції в контрактах;
• чи відповідає зброя заявленим характеристикам.

Це нормальні питання.

Але коли людина без фактів розганяє "вони тільки злітають", "нікуди не потрапляють", "це піар" і "нас знову обманюють", то це вже не критика.

Це інформаційне обслуговування зневіри.

Саме так працює російська пропаганда: не обов’язково переконувати, що Росія сильна. Достатньо переконувати українців, що в України нічого не вийде.

Фламінго долетіли. А брехня знову розсипалась

Тепер факт простий.

Українські "Фламінго" були застосовані по російському військово-промисловому об’єкту в Чебоксарах.

Ракети подолали понад 1500 км.

OSINT-аналітики повідомляють про ураження об’єкта, пов’язаного з виробництвом елементів навігації для російського озброєння.

А ті, хто кричав, що "Фламінго" тільки злітають, знову опинилися в дуже незручній ситуації.

Бо ракети не просто злетіли.

Вони долетіли.

І тепер питання до читачів: чи варто наступного разу вірити тим, хто вже вкотре продає вам зневіру під виглядом "правди"?

Бо якщо людина помилилася один раз і чесно це визнала - це помилка.

А якщо людина раз за разом насміхається з українських можливостей, повторює тези, які вигідні Росії, а потім просто мовчить, коли реальність б’є її по обличчю, то це вже не помилка.

Це або дурість.

Або пропаганда.

А дуже часто - і те, і те одночасно.

Джерела

• Українська правда: Зеленський повідомив про удар "Фламінго" по об’єкту ВПК у Чебоксарах
• Business Insider: Україна показала нові відео запусків Flamingo
• NV: OSINT-аналітики описали наслідки удару Flamingo по об’єкту в Чебоксарах

Денис Штилерман: что известно о совладельце Fire Point из открытых источников

Денис Леонидович Штилерман - украинский бизнесмен, связанный с оборонной компанией Fire Point. В украинских и международных публикациях его называют сооснователем, совладельцем и главным конструктором Fire Point. Компания известна разработкой и производством дальнобойных ударных беспилотников и ракетных систем, в частности FP-1 и "Фламинго". (ТСН.ua)

По данным открытых источников, Штилерман родился в Одессе. В публичных биографических справках указывается дата рождения 1 января 1974 года. (Вікіпедія)

Штилерман рассказывал, что в начале 1990-х переехал в Москву для учебы в Московском физико-техническом институте. По его словам, российское гражданство он получил автоматически после прописки в общежитии. В интервью он также утверждал, что в 2016 году был лишен российского гражданства. (ТСН.ua)

В публикациях также указывается, что раньше Штилерман имел другую фамилию - Данилов, после чего вернул фамилию Штилерман. (РБК-Україна)

Вопрос российского гражданства Штилермана отдельно освещали украинские медиа. По данным Censor.NET, российские суды рассматривали документы, связанные с гражданством человека с фамилией Данилов, он же Штилерман. В публикации говорится, что суды пришли к выводу об отсутствии у него российского гражданства и законности аннулирования документов, удостоверявших его личность как гражданина РФ. (Цензор.НЕТ)

При этом Центр противодействия коррупции и ряд медиа писали, что в середине или конце 2010-х годов Штилерман пытался восстановить российское гражданство через судебные процедуры в РФ. Эти утверждения подаются как данные расследователей и требуют отдельной проверки по судебным документам. (Апостроф)

Fire Point была основана после начала полномасштабного вторжения России. По данным Associated Press, компания из малоизвестной структуры выросла в крупного оборонного производителя и заявляла о доходах около 1 миллиарда долларов в год. AP также писала, что Fire Point строит завод в Дании для производства компонентов ракетного топлива, а в консультативный совет компании вошел бывший госсекретарь США Майк Помпео. (Associated Press)

По данным "Украинской правды", почти 100% доли Fire Point в ноябре 2025 года были переданы от Егора Скалыги Денису Штилерману. В материале говорится, что компания объясняла прежнее сокрытие Штилермана как основного бенефициара тем, что он имел российское гражданство, а его семья некоторое время после начала полномасштабного вторжения оставалась в России. (Українська правда)

Ранее, до этой передачи доли, публично обсуждалось, что согласно данным госреестра 100% Fire Point принадлежали Егору Скалыге. Об этом, в частности, писал Censor.NET со ссылкой на заявление Виталия Шабунина. (Цензор.НЕТ)

Вокруг Fire Point также публично обсуждалась возможная связь с Тимуром Миндичем. Штилерман заявлял, что Миндич хотел войти в капитал Fire Point, но компания ему отказала. По словам Штилермана, Миндич не является совладельцем Fire Point. (РБК-Україна)

Associated Press писала, что украинские антикоррупционные органы изучают контракты Fire Point, в частности возможное завышение цен или количества дронов FP-1 в контрактах с Министерством обороны. В том же материале AP указывала, что расследование касается FP-1 и контрактов, а не ракеты "Фламинго". (Associated Press)

По данным Центра противодействия коррупции, у Штилермана в России был долг около 1,6 миллиарда рублей. ЦПК ссылался на данные публичных электронных торгов РФ, где продавалось право требования к нему. (Апостроф)

В интервью и публикациях Штилерман фигурирует как главный конструктор Fire Point и один из людей, связанных с разработкой ракеты "Фламинго". Украинские медиа также называли его конструктором этой ракеты. (ТСН.ua)

Почему вокруг этой биографии возник спор

Главный вопрос не в том, что человек учился в Москве в начале 1990-х. Сам по себе этот факт ничего не доказывает. Вопрос в другом: что именно происходило с российским гражданством, пытался ли Штилерман его восстановить, как была устроена собственность Fire Point, почему эта структура долго выглядела непрозрачно, и есть ли реальные доказательства связи компании с Тимуром Миндичем.

На данный момент из открытых источников видно несколько разных уровней информации. Есть публичные слова самого Штилермана. Есть публикации журналистов. Есть утверждения Центра противодействия коррупции. Есть сообщения Associated Press о расследовании контрактов Fire Point по FP-1. Но все это не одно и то же. Публичное подозрение, журналистская версия, судебный документ и доказанный юридический факт - это разные вещи.

Поэтому корректный вывод пока такой: биография Дениса Штилермана содержит вопросы, которые требуют проверки, но сами по себе они не доказывают ни предательства, ни работы на Россию, ни незаконности деятельности Fire Point. В то же время компания, которая работает с оборонными контрактами во время войны, должна быть максимально прозрачной, потому что речь идет не о частном скандале, а о доверии к оборонной сфере.

І це дуже показова історія.

Бо 9 травня в Росії давно перестало бути днем пам'яті. Кремль перетворив цю дату на політичний культ, на вітрину мілітаризму і на щорічну демонстрацію сили. Танки, ракети, колони, пафос, "деды воевали", "можем повторить" і телевізійна картинка для населення.

Але тепер ця картинка тріщить.

За повідомленнями Reuters, вже 5 травня в Москві у багатьох користувачів були проблеми з мобільним інтернетом перед парадом 9 травня. Це било не лише по месенджерах. Проблеми зачіпали оплату, навігацію, зв'язок і роботу звичних міських сервісів.

Окремо російське Мінцифри заявило, що 9 травня в Москві буде тимчасово обмежено мобільний інтернет, SMS і навіть доступ до так званого "білого списку" сайтів. Офіційна причина, звісно, звучить красиво - "для забезпечення безпеки святкових заходів".

Перекладаємо з кремлівської: головний російський парад уже не можуть провести без глушіння зв'язку, нервів і страху.

І це не тільки про інтернет.

На тлі підготовки до 9 травня повідомлялося і про порушення роботи московських аеропортів через атаки дронів. Associated Press писало, що були зірвані або затримані майже 100 рейсів, а сам парад у Москві цього року має пройти без військової техніки.

Тобто підготовка до "свята перемоги" дедалі більше схожа не на демонстрацію сили, а на режим спецоперації з порятунку телевізійної картинки.

І тут особливо символічно згадати, з чого все починалося.

Росіяни мріяли проводити свої паради в Києві. Вони розповідали про "Київ за три дні", малювали собі окуповану Україну, російські колони на Хрещатику і "нову реальність", у якій Україна нібито мала перестати існувати як незалежна держава.

А тепер дійшло до того, що навіть у Москві свій парад нормально провести не можуть.

• Без відключення мобільного інтернету.
• Без проблем із SMS.
• Без збоїв у роботі аеропортів.
• Без посилених заходів безпеки.
• Без страху, що війна, яку вони самі принесли в Україну, повернеться до них у святковий день.

Кремль хотів показати силу. А показує страх.

Окремо варто згадати і про "перемир'я", яке Росія намагалася прив'язати до 9 травня. Путин оголосив про тимчасове припинення вогню саме на дні, зручні для московського параду. Україна відповіла просто: якщо Росія справді хоче тиші, її можна почати раніше.

Але логіка Кремля очевидна. Коли йдеться про життя українців, Росія продовжує удари. А коли йдеться про безпеку параду в Москві, вона раптом згадує про "перемир'я", "безпеку" і необхідність відключати зв'язок.

Їм не потрібен мир.

Їм потрібна красива картинка на 9 травня.

Не тиша для людей.

А тиша для параду.

Не припинення війни.

А пауза, щоб телевізор показав Путіна без вибухів, без паніки і без очевидного провалу міфу про "велику непереможну Росію".

Але реальність уже пробилася крізь декорації.

Країна, яка хотіла диктувати умови Україні, тепер змушена обмежувати зв'язок у власній столиці. Країна, яка хотіла проводити паради в Києві, тепер не може спокійно провести парад у Москві. Країна, яка будувала культ військової сили, тепер змушена ховати цей культ за глушилками, закритими аеропортами і посиленою охороною.

Це вже не парад сили.

Це парад страху під виглядом "святкових заходів".

Джерела

• Reuters: Russia limits mobile internet ahead of scaled-back Victory Day parade
• Українська правда: У Москві 9 травня відключать мобільний інтернет і SMS
• Associated Press: Drone attack disrupted flights ahead of Russia's Victory Day events
• Associated Press: Russia to hold Victory Day parade without military equipment
• Kyiv Independent: Russia cuts mobile internet ahead of Victory Day parade

Перша річ - факти. НАБУ і САП повідомили колишньому керівнику Офісу Президента Андрію Єрмаку про підозру у справі про легалізацію 460 млн грн на елітному будівництві під Києвом. Кваліфікація - ч. 3 ст. 209 КК України.

Також директор НАБУ Семен Кривонос заявив, що на етапі повідомлення про підозру НАБУ і САП вважають доказову базу достатньою, щоб підозра витримала перевірку в суді.

Але друга річ - це те, як цю історію зараз упаковує російська пропаганда. І ось тут починається найцікавіше.

Російська пропаганда подає це не як роботу антикорупційних органів, а як “розвал влади Зеленського”

Російські та проросійські майданчики подають справу Єрмака не як роботу українських антикорупційних органів, а як доказ “розвалу влади”, “гризні еліт” і нібито повної некерованості України.

Це видно не на одному сайті. RT уже випустило матеріал з рамкою “класична гризня еліт”. EADaily пише про підозру “другу Зеленського Єрмаку”, одразу приклеюючи справу не лише до фігуранта, а й до президента. “Московський комсомолець” виносить рамку ще жорсткіше: “кола навколо Зеленського стискаються”.

Тобто вони не кажуть: “В Україні антикорупційні органи розслідують справу проти колишнього голови Офісу Президента”. Вони кажуть: “Це не боротьба з корупцією, а внутрішньополітична конкуренція, зовнішній тиск і розвал української влади”.

Сенс цієї рамки простий: знецінити сам факт, що в Україні є НАБУ, САП, ВАКС, публічний суд і розслідування проти людини, яка ще недавно була однією з найвпливовіших у державі.

Для російської пропаганди дуже небезпечна думка, що українські інституції можуть працювати навіть проти колишніх високопосадовців. Тому вони замінюють цю думку іншою: “Це не інституції, це гризня”.

Вони намагаються приклеїти Єрмака особисто до Зеленського

Наступна рамка - “це не справа Єрмака, це справа Зеленського”.

RT уже переказує матеріали, де йдеться, що Зеленський нібито може стати фігурантом справи. Підстава там не судове рішення, не підозра Зеленському, не офіційна заява НАБУ, а зв’язка через чутки, “плівки Міндіча” і політичні припущення.

Ту саму лінію видно й на інших майданчиках. EADaily подає підозру Єрмаку як “останнє попередження Зеленському”. “Российская газета” пише, що Єрмака звинуватили в легалізації коштів, але в російському інформаційному полі такі повідомлення майже неминуче вбудовуються в ширшу рамку: бити не лише по Єрмаку, а по всій українській владі.

Тобто навіть коли формально обговорюється підозра конкретній людині, політично тему тягнуть до Зеленського. Так юридична справа перетворюється на інструмент дискредитації України.

Вони перетворюють юридичну справу на політичний мем

Замість того щоб обговорювати склад злочину, докази, легалізацію коштів, роль кожного фігуранта, процесуальні ризики і позицію захисту, російська пропаганда тягне в центр теми “ворожку”, “феншуй”, “наркоманію”, “хаос” та інший бруд.

Чому?

Тому що юридичний аналіз нудний і потребує доказів. А меми про ворожок і наркотики працюють швидше. Їх легше нарізати, легше кидати в коментарі, легше вішати на Зеленського, легше використовувати проти України на зовнішню аудиторію.

Саме тому в російському інфополі справу Єрмака склеюють з іншими темами: “плівками”, інтерв’ю колишніх людей з оточення влади, розмовами про “хаос” і “розвал”. Lenta.ru ще раніше використовувала тему “справи Міндіча” через фразу про те, що “Зеленський має бути поза підозрами”. Такі матеріали створюють фон, у який потім зручно вставляти будь-яку нову корупційну історію.

Але це вже не аналіз корупції. Це емоційна картинка: “ворожки, наркотики, Зеленський, хаос, Україна неадекватна”.

Вони використовують справу Єрмака як аргумент проти допомоги Україні

Один із головних сенсів російської пропаганди - не просто вдарити по Єрмаку чи Зеленському.

Головна ціль - вдарити по довірі до України.

Логіка така: “Дивіться, в Україні корупція”. “Дивіться, поруч із Зеленським підозрювані”. “Дивіться, вони там усе розкрадають”. “Отже, Заходу не можна давати Україні гроші й зброю”.

Саме тому російські медіа так охоче беруть подібні теми. Газета.Ru може подати новину як формальне повідомлення про те, що САП висунула обвинувачення Єрмаку, РБК може описати сам факт підозри у політичному розділі, але далі вся ця тема легко вбудовується в загальний російський наратив: Україна нібито не заслуговує на довіру і допомогу.

Це класична російська схема. Вона не спрямована на те, щоб Україна стала чистішою. Вона спрямована на те, щоб Україна стала слабшою.

Корупцію в Україні треба розслідувати. Винні мають відповідати. Але коли російська пропаганда кричить про корупцію в Україні, її мета не справедливість. Її мета - зупинити допомогу Україні і знизити довіру до української держави.

Вони прив’язують корупційну справу до теми війни і миру

RT уже публікує тезу, що Зеленський нібито не має наміру йти на мирну угоду. Це дуже важлива склейка.

Корупційну справу використовують не лише проти Єрмака. Її використовують для старого російського тезису: “Війна триває не тому, що Росія напала, окупує території і продовжує вбивати українців, а тому що Зеленському нібито вигідна війна”.

Тобто реальність перевертається.

Росія напала - але винен Зеленський. Росія продовжує війну - але винен Зеленський. Росія не виводить війська - але винен Зеленський. А справа Єрмака стає просто новою упаковкою для старого російського наративу.

Вони хочуть, щоб українці самі розносили їхню рамку

Найнебезпечніший момент не в тому, що RT, РИА, ТАСС чи інші російські майданчики писатимуть бруд про Україну. Вони й так роблять це щодня.

Небезпечніше інше: коли українці беруть російську рамку і починають поширювати її від себе.

Наприклад: “Усе доведено”. “Україна повністю корумпована”. “Партнери тепер точно від нас відвернуться”. “Зеленський особисто винен у всьому”. “Допомогу нам давати не можна, бо все розкрадуть”. “Війна триває, бо владі вигідно красти”.

Це вже не боротьба з корупцією. Це повторення тієї рамки, яку зараз будує російська пропаганда.

Як можна обговорювати справу Єрмака нормально

Нормальна позиція виглядає так: так, справу Єрмака треба розслідувати. Так, якщо провину буде доведено, він має відповідати за законом. Так, суспільство має право вимагати прозорості, документів, доказів і пояснень. Так, НАБУ, САП і ВАКС мають працювати без тиску.

Але при цьому підозра - це ще не вирок. Заява сторони обвинувачення - це ще не встановлений судом факт. Мем про “ворожку” - це не заміна юридичного аналізу. Інтерв’ю Мендель у Такера Карлсона - це не доказ у справі Єрмака.

А спроба через Єрмака довести, що “Україні не можна допомагати”, - це вже не антикорупційна позиція, а російський інформаційний інтерес.

В ЄС це можуть бачити інакше, ніж хоче російська пропаганда

Посол ЄС в Україні Катаріна Матернова заявила, що ті, хто розуміє реформи і ситуацію в Україні, можуть дивитися на справу Єрмака як на свідчення зрілості й стійкості українських антикорупційних інституцій.

І це повністю ламає російську рамку.

Тому що для Росії вигідно показати: “Україна згнила”. А для України важливо показати інше: “Так, корупція є. Але є й інституції, які можуть розслідувати навіть колишніх людей з верхівки влади”.

Це принципова різниця.

Висновок

Справа Єрмака - це серйозна історія. Її не можна замовчувати, не можна виправдовувати і не можна перетворювати на партійний захист.

Але й не можна бездумно повторювати російську рамку.

Російська пропаганда зараз використовує справу Єрмака не для боротьби з корупцією, а для чотирьох цілей:

• вдарити по Зеленському;
• вдарити по довірі до України;
• вдарити по західній допомозі;
• просунути тезу, що війна триває не через Росію, а через українську владу.

Тому питання не в тому, чи обговорювати Єрмака. Обговорювати треба.

Вони перетворюють юридичну справу на політичний мем: “ворожка”, “наркотики” і нові “шашлики”

Окрема ознака пропагандистської упаковки - це те, що складну юридичну справу намагаються замінити простими мемами. Замість обговорення складу злочину, доказів, легалізації коштів, ролі кожного фігуранта, позиції захисту і майбутнього судового процесу в центр теми витягують “ворожку”, “феншуй”, “наркотики”, “хаос” і побутову брудну картинку.

Це працює за тією ж логікою, за якою колись у масову свідомість закидали “шашлики”. Юридичні деталі складні. Їх треба читати, перевіряти, розуміти, відрізняти підозру від вироку, заяву сторони обвинувачення від рішення суду. А “ворожка” або “наркотики” не потребують пояснень. Це короткий образ, який легко повторити, легко кинути в коментарі, легко перетворити на мем і легко прив’язати до Зеленського.

Саме тому російським медіа вигідно зміщувати увагу з документів і доказів на емоційні ярлики. Коли людина обговорює “ворожку”, вона вже не обговорює, що саме інкримінують Єрмаку, які докази є у слідства, що скаже захист і що вирішить суд. Вона обговорює картинку, яку їй підсунула пропаганда.

Це не означає, що дивні або скандальні епізоди не можна згадувати взагалі. Можна. Але вони не мають замінювати юридичну суть справи. Бо коли вся розмова зводиться до “ворожки”, “феншую”, “наркотиків” і побутового бруду, це вже не антикорупційний аналіз, а готовий матеріал для російської інформаційної атаки.

Саме в таку емоційну рамку справа Єрмака й вбудовується в російському інфополі. Її склеюють з іншими темами: “плівками”, інтерв’ю колишніх людей з оточення влади, розмовами про “хаос” і “розвал”. Lenta.ru ще раніше використовувала тему “справи Міндіча” через фразу про те, що “Зеленський має бути поза підозрами”. Такі матеріали створюють фон, у який потім зручно вставляти будь-яку нову корупційну історію.

Але це вже не аналіз корупції. Це емоційна картинка: “ворожки, наркотики, Зеленський, хаос, Україна неадекватна”. І саме така картинка потрібна російській пропаганді.

Якщо ми замість документів, доказів і судового процесу обговорюємо тільки “ворожку” або інший мем, ми вже частково граємо на полі, яке підготувала російська пропаганда.

Питання в іншому: ми обговорюємо факти й докази чи допомагаємо Кремлю розганяти потрібну йому картинку?

Або ще ширше: "а США в Іраку?", "а НАТО в Югославії?", "а Косово?", "а Лівія?" На перший погляд може здатися, що людина говорить про історію, справедливість або подвійні стандарти. Але дуже часто це не аналіз, а спосіб втекти від конкретного питання зараз. Бо якщо ми обговорюємо напад Росії на Україну, то головне питання просте: яке право Росія мала нападати на Україну? Якщо замість відповіді людина тягне розмову в Ірак, Косово або Югославію, вона не відповідає. Вона змінює тему.

Коли "а що було раніше" замінює відповідь по суті

Проблема не в тому, що минуле взагалі не має значення. Минуле має значення. Історію потрібно знати. Старі помилки, злочини, політичні рішення, міжнародні конфлікти, корупційні скандали - усе це можна і потрібно аналізувати. Але минуле не може автоматично замінювати відповідь на конкретне питання в теперішньому. Якщо ми говоримо про напад Росії на Україну, то відповідь має бути про напад Росії на Україну. Якщо ми говоримо про конкретний факт сьогодні, то відповідь має бути про цей конкретний факт сьогодні.

Фраза "а що було раніше" не є аргументом сама по собі. Вона стає аргументом тільки тоді, коли людина може пояснити зв'язок: як саме те, що було раніше, доводить її думку зараз. Якщо такого пояснення немає, то це не аналіз, а втеча від розмови. Саме тому питання має звучати дуже просто: "І що це доводить зараз?"

Чужий приклад не є виправданням

Російська пропаганда дуже часто використовує прийом whataboutism - коли людині ставлять конкретне питання, а вона замість відповіді переводить розмову на чужі приклади: "а у них теж", "а вони раніше", "а чому ви про це мовчали". Наприклад, питаєш: "Чому Росія напала на Україну?" А у відповідь чуєш: "А США в Іраку?" Формально це може виглядати як розмова про справедливість, але на практиці часто працює як спосіб не відповідати по суті. Детальніше про саме поняття можна прочитати у Britannica.

Але навіть якщо дії США в Іраку були неправильними, незаконними або злочинними, це не дає Росії права нападати на Україну. Чужий злочин не легалізує твій злочин. Це якби злодій у суді сказав: "А чого ви мене судите? Інші теж крали". Можливо, інші теж винні. Але зараз питання про те, що зробив саме ти. Саме тому втеча в Ірак, Косово, Югославію або Лівію часто не є пошуком справедливості. Це спосіб не відповідати на питання про відповідальність Росії зараз.

Коли питаєш "і що це доводить?", відповідь зникає

Найцікавіше починається тоді, коли ставиш просте питання: "Добре, а навіщо ти це пишеш? Яка різниця, що було раніше, якщо ми зараз обговорюємо конкретну ситуацію?" І дуже часто людина не може пояснити. Вона може повторити фразу ще раз. Може сказати голосніше. Може перейти на емоції. Може почати сипати новими прикладами з минулого. Але пояснити зв'язок між тим, що вона згадала, і тим, що обговорюється зараз, вона не може.

Саме це я багато разів бачив у Xатрулетці. Людина повторює наративи, які їй забила в голову пропаганда: "Україна була в СРСР", "Україна була в Російській імперії", "Крим колись був у складі Росії", "Хрущов передав Крим Україні", "Одеса, Харків і Донбас колись були частиною імперії", "це історично російські землі", "у нас завжди була спільна історія", "раніше України як окремої держави не було". Але коли питаєш, як саме це доводить право Росії нападати на Україну, відповідь часто розвалюється. Тому що це не її логіка. Це чужий шаблон, який вона повторює, часто навіть не розуміючи, як він має працювати.

Такий самий механізм працює і проти українців

І ось тут починається найнеприємніше. Схожий механізм російська пропаганда використовує не тільки проти росіян. Вона так само працює і проти українців. Тільки для українців використовують не "Крим завжди був російський" і не "Україну створив Ленін". Для українців використовують наші внутрішні політичні тригери: "Свинарчук", "плівки Деркача", "а при Порошенку було так", "а тоді ви мовчали", "а раніше вас усе влаштовувало".

І механізм той самий. Людина не аналізує те, що відбувається зараз. Вона не пояснює, що саме доводить її тезу. Вона просто кидає старий тригер і очікує, що цього вже достатньо. Але "Свинарчук" сам по собі не є відповіддю на будь-яке сьогоднішнє питання. "Плівки Деркача" самі по собі не є відповіддю на будь-яку сьогоднішню дискусію. "А при Порошенку було так" не пояснює, що саме відбувається зараз.

Якщо людина згадує минуле, вона має пояснити зв'язок. Що саме це доводить? Як це відповідає на конкретне питання? Чому це має значення саме в цій ситуації? Якщо відповіді немає, то це не аргумент. Це просто натискання на емоційну кнопку.

Проблема не в згадці минулого, а в підміні логіки

Треба дуже чітко розділяти дві речі. Перше: минуле можна згадувати, якщо воно реально допомагає пояснити причинно-наслідковий зв'язок. Друге: минуле не можна використовувати як заміну доказів у теперішньому. Якщо людина каже "Свинарчук", але не пояснює, що саме це доводить у конкретній темі зараз, це не аргумент. Якщо людина каже "плівки Деркача", але не пояснює, що саме вони доводять у цій конкретній розмові, це не аргумент. Якщо людина каже "а США в Іраку", але не пояснює, як це дає Росії право нападати на Україну, це не аргумент.

Це все один і той самий шаблон: втекти від питання зараз у щось, що було раніше. Пропаганда не завжди вигадує все з нуля. Часто вона бере реальні події, реальні скандали, реальні образи, реальні помилки політиків - і використовує їх не для пошуку правди, а для вимкнення аналізу. Людина чує знайоме слово - "Свинарчук", "Деркач", "Ірак", "Косово", "Крим" - і вже не думає, чи має це відношення до теми. Вона просто реагує.

Чому це небезпечно

Небезпека в тому, що людина починає думати не фактами, а тригерами. Вона чує знайоме слово - і вже реагує. "Свинарчук" - значить усе зрозуміло. "Деркач" - значить усе зрозуміло. "Ірак" - значить Росія не гірша. "Косово" - значить можна не відповідати за Крим. Але це не мислення. Це реакція на кнопку.

Саме так пропаганда і працює. Вона не завжди змушує людину повірити в одну конкретну брехню. Часто вона просто привчає людину не аналізувати ситуацію, а реагувати на набір готових слів. І коли українці починають поводитися за таким самим принципом, це особливо сумно. Бо після спілкування з тисячами росіян у чатрулетці цей шаблон уже видно дуже швидко: ти питаєш людину по суті, а вона замість відповіді кидає щось із минулого. Потім питаєш: "І що це доводить?" А вона не може пояснити. Точно так само, як росіяни не могли пояснити свої наративи про "історичну справедливість".

Головне питання, яке варто ставити

Коли людина тікає в "а що було раніше", варто ставити дуже просте питання: "Що саме це доводить зараз?" Не "що було раніше". Не "хто тоді що сказав". Не "чому тоді мовчали". А саме: що це доводить у конкретній темі, яку ми обговорюємо зараз?

Якщо людина може пояснити зв'язок - добре, тоді це можна обговорювати. Якщо не може - значить перед нами не аргумент, а шаблон. І саме це відрізняє аналіз від пропаганди. Аналіз пояснює зв'язок. Пропаганда кидає тригер.

Висновок

Минуле потрібно пам'ятати. Але минуле не повинно замінювати аналіз теперішнього. Якщо ми говоримо про конкретну ситуацію зараз, то треба говорити про факти зараз. Які є докази? Що саме сталося? Хто це підтвердив? Який причинно-наслідковий зв'язок? Що саме доводить твоя теза? А якщо замість цього людина постійно тікає в "а що було раніше", то це вже не критичне мислення. Це робота за чужим інформаційним шаблоном.

Коли росіянин на питання про напад Росії на Україну відповідає "а США в Іраку", він не доводить правоту Росії. Він тікає від суті. Коли українець на питання про конкретну ситуацію сьогодні відповідає "а Свинарчук", "а плівки Деркача" або "а при Порошенку було так", він теж нічого не доводить автоматично. Він просто кидає старий тригер.

Тому головне питання просте: "Яка різниця, що було раніше, якщо ти не можеш пояснити, що саме це доводить зараз?" І якщо відповіді немає, значить людина не аргументує. Вона просто повторює те, що хтось уже поклав їй у голову.

У травні 2019 року, вже після програних виборів і за кілька тижнів до передачі влади Володимиру Зеленському, Петро Порошенко масово присвоював генеральські звання. Офіційно у відкритому доступі є щонайменше 24 такі присвоєння: 17 у Збройних силах, 6 у Державній прикордонній службі і 1 у СБУ. Окремо медіа писали ще про закриті або неопубліковані укази щодо Павла Демчини, Сергія Кривоноса і Юрія Федорова.

Ця стаття не є вироком і не є твердженням, що кожне звання було "купівлею мовчання" або політичною винагородою. Для такого висновку потрібні прямі докази. Але сама хронологія виглядає настільки цікавою, що її варто розібрати. Особливо зараз, коли деякі люди з того кола виступають як "незалежні експерти" і дуже вибірково говорять про політичну відповідальність президентів.

1. Офіційні укази: що видно у відкритому доступі

У відкритому доступі є три ключові укази Петра Порошенка за травень 2019 року.

Указ №178/2019 від 2 травня 2019 року стосувався Державної прикордонної служби. Ним було присвоєно 6 генеральських звань: одне звання генерала армії України, два звання генерал-лейтенанта і три звання генерал-майора.

Указ №183/2019 від 3 травня 2019 року стосувався Збройних сил України. Саме ним було присвоєно 17 генеральських і адміральських звань у ЗСУ.

Указ №204/2019 від 8 травня 2019 року стосувався Служби безпеки України. Ним звання генерал-майора отримав Сергій Коваленко, заступник начальника головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю СБУ.

Разом це 24 офіційно оприлюднені присвоєння. Але на цьому історія не закінчується. У травні 2019 року українські медіа писали також про закриті або неопубліковані укази щодо Павла Демчини, Сергія Кривоноса і Юрія Федорова.

2. 17 звань у ЗСУ: хто отримав погони

За указом №183/2019 генерал-лейтенантами стали Олег Вишнівський, Іван Гаврилюк, Сергій Корнійчук, Володимир Рапко, Василь Черненко і Микола Шевцов. Генерал-майорами стали Геннадій Долгашов, Артем Лучніков, Дмитро Марченко, Володимир Миронюк, Микола Олещук, Василь Осипчук, Петро Ромигайло, Андрій Соколов і Юрій Ставський. Окремо генерал-майором медичної служби став Ігор Хоменко, а контр-адміралом - Ігор Ступницький.

Це не виглядає як випадковий список. Тут були оперативні командування, логістика, озброєння, зв'язок, повітряні сили, морська піхота, військова медицина і ВМС. Тобто йдеться не тільки про бойових командирів, а про цілі вузли управління армією.

Олег Вишнівський

Олег Вишнівський отримав генерал-лейтенанта як командувач військ оперативного командування "Південь". Формально для командувача ОК таке підвищення може виглядати службово зрозумілим. Але загальне питання все одно залишається: чому така хвиля присвоєнь відбулася саме в останні тижні президентства Порошенка?

Іван Гаврилюк

Іван Гаврилюк отримав генерал-лейтенанта як начальник Головного управління логістики і заступник начальника Генерального штабу. Після 2019 року він не зник із системи, а залишався на високих посадах уже за нової влади. Зокрема, згодом був пов'язаний із керівництвом Міністерства оборони. У 2026 році уряд звільнив його з посади заступника міністра оборони, про що повідомляв АрміяInform.

Цей приклад важливий, бо показує: травневий список Порошенка не складався лише з людей, які потім залишилися в його політичній орбіті. Частина з них продовжила кар'єру і при Зеленському. Тому просте пояснення "усі вони були людьми Порошенка" тут не працює.

Сергій Корнійчук

Сергій Корнійчук отримав генерал-лейтенанта як перший заступник головного інспектора Міністерства оборони. Пізніше, вже за Зеленського, він став начальником Генерального штабу ЗСУ. Це ще один приклад людини з травневого списку, яка залишилася у високій військовій системі після зміни президента.

Микола Шевцов

Микола Шевцов - один із найцікавіших пунктів у цьому списку. Він отримав генерал-лейтенанта як начальник Озброєння ЗСУ. Саме це присвоєння викликало жорстку критику журналіста Юрія Бутусова. У матеріалі LB.ua з посиланням на Бутусова зазначалося, що Шевцов відповідав за безпеку арсеналів і складів боєприпасів, а за час його керівництва озброєнням були підірвані великі склади в Балаклії, Ічні і Калинівці. Джерело: LB.ua.

Це не означає, що суд визнав Шевцова винним у вибухах складів. Але політичне питання тут очевидне: якщо людина відповідає за напрямок, у якому сталися настільки болючі провали, чому в останні тижні президентства вона отримує підвищення, а не публічне пояснення відповідальності?

Дмитро Марченко

Дмитро Марченко отримав генерал-майора як начальник Головного управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення ЗСУ. Його історія складніша. Після травня 2019 року він став фігурантом так званої "справи бронежилетів". Водночас під час повномасштабного вторгнення Марченко став широко відомий як один з організаторів оборони Миколаєва. Про біографію Марченка і справу бронежилетів писало РБК-Україна.

Марченка не можна просто записати в "скандальні генерали". Його кейс радше показує, що в одному списку були дуже різні люди: ті, до кого були питання, і ті, хто потім проявив себе у великій війні.

Микола Олещук

Микола Олещук отримав генерал-майора як начальник штабу і перший заступник командира повітряного командування "Схід". Пізніше він став командувачем Повітряних сил ЗСУ. У 2024 році Зеленський звільнив його з цієї посади після катастрофи F-16 і загибелі пілота Олексія Меся. Про це повідомляло, зокрема, hromadske.

Цей приклад теж важливий: частина людей, яким Порошенко дав звання в останній місяць, потім стала частиною воєнної вертикалі вже за Зеленського. Тобто питання не в тому, щоб усіх механічно записати в "люди Порошенка". Питання в іншому: чому такі рішення масово ухвалювалися саме на фініші каденції?

Інші фігуранти указу №183/2019

Володимир Рапко, Василь Черненко, Геннадій Долгашов, Артем Лучніков, Володимир Миронюк, Василь Осипчук, Петро Ромигайло, Андрій Соколов, Юрій Ставський, Ігор Хоменко та Ігор Ступницький також входять до офіційного списку травня 2019 року. По частині з них у відкритому просторі немає такого гучного скандального шлейфу, як по Демчині, Федорову або Шевцову. Але сама кількість присвоєнь і концентрація їх в останні тижні влади Порошенка робить цей список предметом для окремого аналізу.

3. 6 звань у ДПСУ: прикордонна вертикаль

За указом №178/2019 Петро Цигикал отримав звання генерала армії України. Юрій Гресько і Артур Пімєнов стали генерал-лейтенантами. Леонід Коваленко, Олександр Лебедь і Сергій Шарапа стали генерал-майорами.

Петро Цигикал

Петро Цигикал на момент указу був головою Державної прикордонної служби. Звання генерала армії України - це дуже високий рівень. Формально його можна пояснювати посадою. Але знову виникає те саме питання: чому саме на фініші президентства?

Тут важлива не тільки одна конкретна персоналія. Важлива логіка. Коли президент уже програв вибори, але ще має повноваження, масове присвоєння високих звань виглядає не лише як кадрова дія, а і як політичний сигнал людям у силовій вертикалі.

Юрій Гресько, Артур Пімєнов, Леонід Коваленко, Олександр Лебедь, Сергій Шарапа

Ці п'ятеро отримали генеральські звання в системі ДПСУ. Частина з них займала апаратні або управлінські посади. Леонід Коваленко був пов'язаний із внутрішньою та власною безпекою, Олександр Лебедь - з Донецько-Луганським регіональним управлінням, Сергій Шарапа - з апаратною роботою та комунікаціями.

Тобто і тут ми бачимо не тільки фронтову логіку, а й посилення управлінської вертикалі. І знову питання не в тому, що всі ці люди "погані" або "незаслужені". Питання в тому, чому саме в цей момент і за якою політичною логікою.

4. СБУ: Сергій Коваленко і управління "К"

Окремим указом №204/2019 звання генерал-майора отримав Сергій Коваленко, заступник начальника Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю СБУ.

Це управління в публічному просторі часто називали управлінням "К". Саме по собі присвоєння звання працівнику СБУ не є чимось надзвичайним. Але в контексті травня 2019 року воно додає ще один штрих: звання отримували не лише військові командири, а і силовики з чутливих напрямків, пов'язаних із корупцією, організованою злочинністю, митницею і великими економічними потоками.

5. Закриті історії: Демчина, Кривонос, Федоров

Найцікавіша частина цієї історії починається там, де закінчується відкрита стрічка указів.

У травні 2019 року журналіст Юрій Бутусов повідомив, що Порошенко секретними або неопублікованими указами присвоїв звання Павлу Демчині і Сергію Кривоносу. За повідомленнями медіа, Демчина отримав генерал-полковника, а Кривонос - генерал-майора. Видання Gordon писало про це з посиланням на Бутусова: Gordon.

Павло Демчина

Павло Демчина був першим заступником голови СБУ і очолював напрямок боротьби з корупцією та організованою злочинністю. Це вже саме по собі звучить іронічно, якщо згадати, що Демчина був фігурантом журналістських розслідувань і проваджень щодо можливого незаконного збагачення.

Українська правда писала, що НАБУ розслідувало можливе незаконне збагачення і зловживання службовим становищем Павлом Демчиною. Там же згадувалося розслідування "Слідство.Інфо" щодо майна його родини: Українська правда. "Схеми" також робили окремий матеріал про Демчину: Радіо Свобода.

Юридично це не вирок. Але політично виглядає дуже показово: людина зі скандальним антикорупційним шлейфом, яка сама працювала в антикорупційному управлінні СБУ, за повідомленнями медіа, отримує дуже високе звання в останні тижні президентства Порошенка.

Сергій Кривонос

Сергій Кривонос - окрема фігура, бо сьогодні його часто подають як незалежного військового експерта. Але його політична хронологія 2019 року варта окремої уваги.

6 березня 2019 року Кривонос знявся з президентських виборів і підтримав Порошенка. Про це повідомляло hromadske. Уже 12 березня LB.ua писало, що кандидат у президенти, який знявся на користь Порошенка, отримає посаду в РНБО: LB.ua.

А в травні 2019 року медіа повідомили, що Кривонос отримав звання генерал-майора неопублікованим або секретним указом. І саме тут виникає питання, яке не можна відмахнути фразою "він просто військовий експерт".

Якщо людина знялася з виборів на користь Порошенка, отримала від нього посаду в РНБО, а потім, за повідомленнями медіа, отримала генеральське звання в останні тижні його президентства, то її оцінки Порошенка варто сприймати не як голос із вакууму, а як позицію людини з конкретною політичною біографією.

Це не означає, що Кривонос автоматично неправий у всьому. Але це означає, що до його вибірковості можна і треба ставити питання. Наприклад: чому за події при Зеленському відповідальність легко піднімається до президента, а за Іловайськ, вихід Гіркіна зі Слов'янська, невіддані накази і провали 2014 року вона часто зупиняється на військовому керівництві?

Юрій Федоров

Юрій Федоров - один із найбільш показових кейсів. LB.ua з посиланням на Бутусова писало, що Федоров, який був начальником охорони Порошенка, був переведений у ГУР Міноборони, призначений заступником начальника ГУР і через тиждень отримав звання генерал-лейтенанта секретним указом: LB.ua.

NV також переказувало цю історію: NV. За версією Бутусова, це виглядало як "генеральський рекорд": людина з особистої охорони президента опиняється в розвідці і дуже швидко отримує високе військове звання.

Чи доводить це корупційну угоду? Ні. Але це точно сильний матеріал для питання: чи не використовувалися військові звання як інструмент винагороди за особисту лояльність?

6. Чи могла це бути політична винагорода?

Найгірше, що можна зробити в такій темі, - написати без доказів: "Порошенко купував мовчання генералами". Це звучить ефектно, але юридично і фактологічно слабко. Опонент одразу спитає: де документ, де запис, де свідчення, де вирок?

Набагато сильніше говорити інакше: у травні 2019 року є дивна концентрація кадрових рішень, яка створює питання. Президент, який програв вибори, але ще зберіг повноваження, масово присвоює генеральські звання. Серед отримувачів є не тільки бойові командири, а й апарат, логістика, озброєння, прикордонна вертикаль, СБУ, люди зі скандалами, люди з особистого кола і люди, які щойно зробили політичний крок на користь Порошенка.

Це може мати різні пояснення. Можливо, частина цих людей справді заслужила звання службою. Можливо, частина рішень давно готувалася. Можливо, хтось отримав звання за реальні заслуги, про які суспільство не знає. Але можливо й інше: останні тижні влади використали, щоб закріпити лояльність, подякувати своїм, оформити старі домовленості або залишити після себе вплив у силовій вертикалі.

Саме тому це не тема для крику, а тема для таблиці, хронології і дискусії.

7. Таблиця: усі відомі фігуранти травня 2019 року

8. Висновок: не вирок, а питання

Я не бачу достатніх підстав писати, що Порошенко "купував мовчання" генеральськими званнями. Це було б занадто сильне твердження без прямих доказів. Але я бачу достатньо підстав поставити питання: чому така кількість звань, у такі терміни, таким різним людям, серед яких були і скандальні фігури, і політично корисні персонажі, і люди з особистого кола президента?

Якщо це були заслужені підвищення, тоді можна пояснити: кому, за що і чому саме тоді. Якщо це були кадрові рішення, які давно готувалися, теж можна пояснити. Якщо це було політичне закріплення лояльності, суспільство тим більше має право це обговорювати.

Особливо коли частина цих людей сьогодні виступає в ролі моральних арбітрів і пояснює суспільству, хто за що має відповідати. У такому випадку питання до їхніх власних зв'язків, призначень, звань і політичних боргів є не атакою, а нормальною перевіркою послідовності.

Не звинувачення без доказів. А питання.

Кому дали звання? Коли дали? Чому саме тоді? Що ці люди робили до того? Що вони говорять зараз? І чи не впливають старі політичні зв'язки на те, кого вони критикують, а кого виводять за дужки?

Джерела

1. Указ Президента України №178/2019 про присвоєння військових звань у ДПСУ
2. Указ Президента України №183/2019 про присвоєння військових звань у ЗСУ
3. Указ Президента України №204/2019 про присвоєння звання Сергію Коваленку
4. LB.ua: Порошенко присвоїв 24 генеральські звання
5. Gordon: повідомлення про секретні укази щодо Демчини і Кривоноса
6. LB.ua: охоронець Порошенка Юрій Федоров і звання генерал-лейтенанта
7. NV: Порошенко зробив свого охоронця заступником глави розвідки
8. Українська правда: Павло Демчина подав у відставку
9. Радіо Свобода / Схеми: Павло Демчина
10. hromadske: Кривонос знявся з виборів і підтримав Порошенка
11. LB.ua: Кривонос отримує посаду в РНБО після зняття на користь Порошенка
12. РБК-Україна: що відомо про генерала Дмитра Марченка
13. hromadske: звільнення Миколи Олещука з посади командувача Повітряних сил

Після програних виборів 2019 року Петро Порошенко не просто збирав речі на Банковій. Він активно підписував кадрові укази. Ми вже розбирали "генеральський травень" Порошенка. Але поруч із генеральськими званнями є ще одна, можливо, навіть важливіша тема - судді.

22 квітня 2019 року, наступного дня після другого туру виборів, Порошенко підписав укази про призначення 84 суддів місцевих судів. 7 травня 2019 року він призначив 75 суддів Верховного Суду. А 17 травня, за кілька днів до інавгурації Зеленського, в реєстрі публічної інформації президента з'являються ще кілька указів про призначення суддів.

Це не означає автоматично, що всі ці судді "люди Порошенка". Це не доводить, що саме через них корупціонери уникають відповідальності або що справи проти самого Порошенка не рухаються. Але це точно привід поставити питання: яку судову систему встиг добудувати президент, який уже програв вибори?

1. Кадровий марафон після поразки

Другий тур президентських виборів відбувся 21 квітня 2019 року. Порошенко програв. Але до інавгурації Зеленського він залишався чинним президентом і мав повноваження підписувати укази. І він ними активно користувався.

LIGA.net тоді прямо писала: після програних виборів Порошенко за 24 дні призначив уже 188 людей. Це були не тільки судді, але загальна картина важлива: президент, який уже програв політичний мандат, продовжував активно формувати державну вертикаль. Джерело: LIGA.net: "После выборов Порошенко назначил уже 188 человек".

Формально це законно. Президент залишається президентом до складення повноважень. Але політично це виглядає як дуже цікава ситуація: суспільство вже обрало нового президента, а старий президент у цей час встигає розставити десятки людей у судах, силових структурах і державних органах.

2. 22 квітня: 84 судді місцевих судів

22 квітня 2019 року, наступного дня після другого туру виборів, Порошенко підписав укази про призначення 84 суддів. РБК-Україна писало, що указом №159 було призначено 53 суддів, а указом №156 - 31 суддю. Джерело: РБК-Україна: "Порошенко підписав укази про призначення 84 суддів".

Офіційний указ №156/2019 опублікований на сайті президента: Указ Президента України №156/2019. Указ №159/2019 також є у відкритому доступі: Указ Президента України №159/2019.

Тут можна сказати: ну і що? Суддів же не президент особисто "з вулиці" брав. Є процедури, є Вища рада правосуддя, є конкурси, є подання. Так, це важлива ремарка. Але питання не в тому, чи мав він формальне право. Питання в тому, чому така хвиля підписів відбулася саме після поразки на виборах.

3. 7 травня: 75 суддів Верховного Суду

Найбільший символічний крок стався 7 травня 2019 року. Порошенко підписав указ №195/2019 про призначення 75 суддів Верховного Суду. Офіційний указ є на сайті президента: Указ Президента України №195/2019.

Українська правда писала, що було призначено 25 суддів до Касаційного адміністративного суду, 15 суддів до Касаційного господарського суду, 13 суддів до Касаційного кримінального суду і 22 суддів до Касаційного цивільного суду. Разом це 75 суддів Верховного Суду. Джерело: Українська правда: "Порошенко призначив суддів Верховного суду".

І тут уже питання ще гостріше. Верховний Суд - це не районний суд на околиці. Це найвища судова інстанція, яка формує практику, розглядає касації і впливає на всю систему правосуддя. Якщо президент після поразки призначає одразу 75 суддів Верховного Суду, це не технічна дрібниця. Це кадровий удар у саме серце судової системи.

Звісно, тут важливо не перекручувати: Порошенко не звільняв старих суддів одним указом і не ставив нових "замість них" у ручному режимі. У місцевих судах ішлося переважно про заповнення вакантних посад, а у випадку Верховного Суду - про доукомплектування нового Верховного Суду після судової реформи і конкурсу.

Але саме це не знімає головного питання. Формально все можна пояснити процедурами: вакансії, конкурс, подання, судова реформа. Проблема не в тому, що Порошенко "вигнав старих і поставив своїх". Проблема в тому, що вже після програних виборів він встиг поставити фінальний президентський підпис під десятками суддівських призначень, які нова влада вже не могла просто скасувати одним указом.

4. Питання доброчесності: що казали активісти

Антикорупційні активісти тоді критикували частину призначень. Центр протидії корупції писав, що кожен п'ятий із 75 призначених суддів Верховного Суду, на думку Громадської ради доброчесності, є недоброчесним. Джерело: ЦПК про призначення 75 суддів Верховного Суду.

Це не означає, що всі ці судді погані або незаконно призначені. Але якщо навіть частина професійної громадськості ставила питання до доброчесності кандидатів, тоді масове призначення після поразки на виборах виглядає ще більш проблемно.

Особливо якщо згадати стару критику Громадської ради доброчесності щодо конкурсу до Верховного Суду. Ще у 2017 році ГРД заявляла, що має суттєві претензії до частини кандидатів і критикувала результати конкурсу. Про це писало LB.ua: Громадська рада доброчесності закликала Порошенка не призначати частину суддів.

5. Останні дні: ще укази про суддів

На цьому призначення не завершилися. У реєстрі публічної інформації на сайті президента за травень 2019 року є кілька указів про призначення суддів від 17 травня 2019 року: №238/2019, №239/2019, №240/2019, №267/2019, №268/2019 і №269/2019. Це видно у розділі "Публічна інформація. Травень 2019 року" на сайті президента.

17 травня - це буквально останні дні перед інавгурацією Зеленського. І знову ми бачимо ту саму картину: президент уже програв вибори, але продовжує підписувати кадрові укази в судовій системі.

6. До чого тут ТЦК, корупціонери та політичні справи

Тут важливо не перескочити через докази. Не можна просто сказати: "Порошенко призначив суддів, тому ТЦК-шників погано судять" або "тому корупціонери не сидять". Це було б занадто пряме твердження без фактичного ланцюжка.

Але можна і треба ставити інше питання: якщо судова система була масово доукомплектована людьми, призначеними в останні тижні влади Порошенка, чи не впливає це на загальну якість правосуддя, культуру безкарності та здатність системи карати "своїх"?

Коли суспільство бачить м'які вироки, дивні застави, роками завислі корупційні справи, слабку відповідальність посадовців, ТЦК-шників, силовиків або політиків, воно часто питає: чому суди так працюють?

І ось тут суддівський фінал Порошенка стає важливим не як проста відповідь, а як один із шарів системи. Можливо, проблема не в одному Порошенку. Можливо, це ширша хвороба української судової системи, де кожна влада намагається залишити своїх людей, а потім дивується, чому правосуддя не працює як незалежний механізм.

7. Чи може це пояснювати, чому Порошенко не сидить?

Це найгостріше питання. І відповідати на нього треба чесно.

Немає достатніх підстав стверджувати, що Порошенко не сидить саме тому, що встиг призначити суддів після виборів. Для такого висновку потрібні конкретні факти по конкретних справах: який суддя, яке рішення, який зв'язок, який вплив, який інтерес.

Але є підстави ставити ширше питання: чи не є масові призначення суддів частиною тієї системи, в якій політичні еліти роками залишаються майже недоторканними?

Бо якщо топполітик після програних виборів встигає призначити десятки суддів, десятки силовиків, роздати генеральські звання і залишити вплив у державній машині, тоді питання "чому він досі не несе відповідальності" вже не виглядає лише юридичним. Воно стає політичним і системним.

Можливо, справа не в одному рішенні одного судді. Можливо, справа в архітектурі системи, яку кожна влада будує під себе, а потім ця система захищає не закон, а тих, хто встиг її наповнити своїми кадрами.

8. Чому наступний президент не може просто звільнити цих суддів?

І тут є ще один важливий момент, який робить цю історію значно серйознішою. Президент може підписати указ про призначення судді, але наступний президент уже не може просто так своїм указом цього суддю звільнити.

Суддя після призначення не стає "підлеглим президента". За Конституцією України незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами, а вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється. Суддя обіймає посаду безстроково, а підстави для його звільнення прямо обмежені Конституцією.

Призначення судді на посаду здійснюється Президентом України за поданням Вищої ради правосуддя в порядку, встановленому законом. Тобто президент ставить фінальний підпис, але не може потім просто сказати: "я передумав" або "прийшов новий президент, тому всіх звільняємо".

Саме тому масові призначення суддів після програних виборів виглядають ще серйозніше. Це не міністри, не голови адміністрацій і не політичні посади, які нова влада може швидко замінити. Це кадрові рішення з довгим хвостом, які можуть впливати на судову систему роками.

І це дуже важливо для розуміння всієї історії. Якщо Порошенко в останні тижні президентства підписував укази про призначення десятків суддів, то Зеленський не міг потім просто прийти і своїм указом їх звільнити. Система вже була наповнена кадрами, а механізм їхнього звільнення залежав не від нового президента, а від передбачених Конституцією та законом процедур.

Тобто кадрове рішення старої влади залишалося всередині системи навіть після зміни президента. І саме тому питання не тільки в тому, кого Порошенко призначав. Питання в тому, наскільки довго такі рішення могли впливати на державу після того, як сам Порошенко вже втратив владу.

Джерела: Конституція України, розділ VIII "Правосуддя"; стаття 128 Конституції України про призначення суддів; стаття 126 Конституції України про незалежність суддів і підстави звільнення; Закон України "Про судоустрій і статус суддів".

9. Ще одне питання: скільки суддів взагалі не були призначені Порошенком?

Є ще одна думка, яку важко викинути з голови. Якщо Порошенко вже після програних виборів, фактично на виході з Банкової, встиг призначити десятки суддів, то скільки суддів він міг призначити за всі п'ять років президентства, коли робив це не поспіхом, а спокійно, системно і без політичного таймера на стіні?

І тут питання навіть ширше. Порошенко прийшов у владу не як випадкова людина з вулиці, а як олігарх із великим бізнесом, зв'язками, медіа, політичним досвідом і давніми контактами в державній системі. Тому питання впливу на суди не починається з 2014 року і не закінчується травнем 2019-го. Воно значно глибше: чи могла людина з такими ресурсами впливати на судову систему ще до президентства, під час президентства і після нього?

Це не означає, що кожен суддя, призначений у той період, автоматично є "суддею Порошенка". Але якщо політик роками мав можливість впливати на кадрову архітектуру судової системи, то дивно робити вигляд, ніби ця система потім існує у вакуумі і не має жодних політичних зв'язків.

10. Коли Зеленському ставлять у провину кадри, не можна забувати кадри Порошенка

Зеленського часто критикують за те, що він "поставив не тих людей". І частина цієї критики може бути справедливою. Президент справді несе політичну відповідальність за кадрові рішення своєї влади.

Але тоді треба чесно сказати й інше: Зеленський не отримав державу з чистого аркуша. Частина суддів, силовиків, генералів, чиновників і керівників залишилася від попередньої системи. І якщо ця система була сформована або доукомплектована Порошенком, тоді не можна всі провали автоматично вішати тільки на Зеленського, ніби до 2019 року в Україні не було жодної кадрової архітектури.

Якщо ми говоримо про відповідальність за людей у системі, то цей критерій має працювати для всіх. Зеленський відповідає за тих, кого призначав або залишав. Але Порошенко теж має відповідати за тих, кого призначав, просував, нагороджував і залишив після себе.

11. Судді, генерали та питання для СБУ

Якщо скласти разом дві історії - "генеральський травень" і "суддівський фінал" Порошенка - виходить дуже цікава картина. В останні тижні влади були масові присвоєння генеральських звань, призначення суддів, кадрові рішення в силовій і судовій системі. Формально багато з цього можна пояснити процедурами. Але політично це виглядає як спроба залишити після себе не просто спогади, а реальні точки впливу в державній машині.

І тут уже виникає питання не тільки для журналістів або політичних опонентів, а й для СБУ. Чи не створювала така кадрова мережа ризик майбутнього політичного впливу на суди, силовиків і військову вертикаль? Чи не могла вона бути використана в кризовий момент для тиску на владу, блокування рішень або легалізації потрібних політичних сценаріїв?

Я не стверджую, що Порошенко готував військовий переворот. Для такого твердження потрібні прямі докази. Але коли один політик за роки влади і особливо в останні тижні після поразки встигає залишити після себе десятки суддів, генералів і силовиків, питання про потенційний політичний вплив на державну систему є абсолютно логічним.

Бо судді можуть легалізувати рішення. Силовики можуть виконувати або не виконувати накази. Генерали можуть формувати позицію всередині військового середовища. І якщо значна частина цих людей має кар'єрні борги перед одним політиком, то це вже не просто історія про "призначення". Це питання державної безпеки.

Саме тому історія травня 2019 року потребує не крику, а спокійного розбору: хто був призначений, ким був просунутий, які рішення ухвалював потім, у яких справах фігурував і чи не перетворилися державні посади та звання на інструмент майбутнього політичного страхування.

Висновок: не вирок, а питання

Після поразки на виборах Порошенко встиг призначити щонайменше 84 суддів місцевих судів, 75 суддів Верховного Суду і підписати ще кілька суддівських указів в останні дні каденції. Формально це можна пояснювати процедурами судової реформи та конституційними повноваженнями президента. Але політично це виглядає як кадрове цементування системи після втрати мандата довіри.

Це не доказ того, що всі ці судді особисто зобов'язані Порошенку. Це не доказ, що саме вони рятують корупціонерів або самого Порошенка. Але це серйозний привід для розмови про те, як в Україні формується судова влада і чому потім суспільство роками не може добитися справедливості.

Питання не в тому, щоб кричати "всі куплені". Питання в іншому: чи може судова система бути незалежною, якщо політики після програних виборів встигають масово наповнювати її кадрами перед виходом з влади?

І якщо хтось вважає, що все було абсолютно нормально, формат дискусії простий: думка - аргумент - факти. Не "це все законно", а конкретно: чому такі масові призначення відбулися саме після поразки і в останні тижні президентства?

Мені в коментарях підкинули статтю "У позі Зю", яка вийшла в "Дзеркалі тижня" 17 травня 2019 року - за кілька днів до інавгурації Зеленського.

Спочатку я думав, що це буде просто ще один матеріал про те, як Порошенко залишив Зеленському проблеми у відносинах зі США. Але коли почав розбиратися, вилізла значно цікавіша історія.

Питання вже не тільки в Порошенку і не тільки в Зеленському. Питання в тому, як українська антикорупційна історія одного разу стала частиною американської виборчої війни. І чи не бачимо ми сьогодні дуже схожу логіку, коли замість тихого слідства, доказів і судових вироків суспільству знову продають медійний ефект.

Петра Порошенка його прихильники роками називають "дипломатом від Бога". Мовляв, він умів говорити із Заходом, тримав міжнародну коаліцію, знав Америку, а після нього прийшов Зеленський і все зіпсував.

Але стаття "У позі Зю" вийшла ще до інавгурації Зеленського. І вже тоді там говорилося, що Україна потрапила у зовнішньополітичну пастку.

Тобто пастка була не після Зеленського. Пастка була до Зеленського.

Суть цієї пастки проста: Україна опинилася втягнутою у внутрішню політичну боротьбу США між табором Трампа і демократами.

Для країни, яка залежить від американської підтримки, це дуже небезпечно. Україні потрібні і демократи, і республіканці. Нам не можна ставати інструментом однієї американської партії проти іншої.

І ось тут виникає перше питання. Якщо Порошенко був таким великим дипломатом, то чому на момент передачі влади Україна вже була в цій пастці?

У 2016 році Дональд Трамп був кандидатом у президенти США. Його кампанією певний час керував Пол Манафорт - колишній консультант Януковича і Партії регіонів.

Потім в Україні з'являється історія з так званою "амбарною книгою" Партії регіонів. У документах фігурує Манафорт. Скандал стає публічним саме під час американської виборчої кампанії. Манафорт іде з посади.

І тут важливо не підмінити сенс. Проблема не в тому, що хтось мав заборонити розслідувати корупцію. Якщо Манафорт справді був пов'язаний із грошима Партії регіонів, це треба розслідувати. Якщо є документи - їх треба перевіряти. Якщо є злочини - винні мають відповідати.

Проблема в іншому: чому українська антикорупційна історія перетворилася на міжнародний медійний вибух саме в момент американських виборів? Чому ефект від цієї історії був не стільки юридичним, скільки політичним? Чому через роки команда Трампа пам'ятала не вироки, не завершене слідство, не юридичний результат, а просту картинку: "з України били по Трампу"?

Ось тут і починається справжнє питання до НАБУ.

НАБУ мало б займатися слідством. Тихо, юридично, доказово. Зібрали матеріали - передали куди треба. Довели - отримали вирок. Не довели - не перетворюйте це на політичний спектакль.

Але в історії з Манафортом ми побачили інше: українська антикорупційна тема стала частиною американської виборчої війни.

І це дуже нагадує те, що багато хто бачить зараз. Бо сьогодні до НАБУ теж є питання: це завжди розслідування, чи іноді медійна вистава в дуже зручний політичний момент?

Коли є гучні заяви, медійний шум, політичний ефект, але суспільство потім роками чекає нормальних вироків і не розуміє, де слідство, а де шоу для телевізора.

Саме тому історія Манафорта важлива не як стара американська хроніка. Вона важлива як приклад механізму.

У 2016 році медійний ефект уже спрацював. Команда Трампа отримала привід вважати, що Україна грала проти нього. Пізніше суд першої інстанції навіть визнавав дії Ситника і Лещенка втручанням у вибори США, хоча потім це рішення було скасоване.

Тобто юридично історія виявилася не такою простою, як її часто подають. Але політичний ефект уже нікуди не зник. Трамп це запам'ятав. Його оточення це запам'ятало. І Україна отримала токсичний шлейф.

Тепер питання до Порошенка. Чи можна сказати, що Порошенко особисто наказав НАБУ або Лещенку бити по Трампу? Ні. Для цього потрібні прямі докази. Але чи можна сказати, що Порошенко взагалі ні до чого? Теж ні.

Саме Порошенко був президентом України в цей період. Саме Порошенко створив НАБУ. Саме Порошенко призначив Артема Ситника першим директором НАБУ. І саме при Ситнику НАБУ опинилося в історії, яка стала частиною американської виборчої війни.

Більше того, у 2020 році Конституційний Суд визнав указ Порошенка про призначення Ситника неконституційним, бо президент вийшов за межі своїх повноважень.

Тобто картина виходить дуже цікава. Президент, якого називають "дипломатом від Бога", створює антикорупційний орган і призначає його директора. Потім саме при цьому директорі НАБУ опиняється в історії, яка дає команді Трампа привід говорити про українське втручання. А вже наступний президент України отримує Трампа з токсичною пам'яттю про 2016 рік.

Це не доводить, що Порошенко все це організував. Але це точно б'є по міфу, що він залишив Зеленському ідеально вибудувані відносини зі США.

Зеленський отримав не чистий аркуш. Він отримав міну. І ця міна вибухнула майже одразу.

У 2019 році адвокат Трампа Руді Джуліані вже цікавився Україною. Його цікавили Байден, Burisma і тема виборів 2016 року. Зеленського ще не встигли нормально посадити в президентське крісло, а навколо нього вже шукали "ворогів Трампа".

Тепер подивімося, чого фактично хотів Трамп. У 2016 році український фактор вдарив по Манафорту, а через нього по кампанії Трампа. У 2019 році Трамп хотів дзеркальної історії: щоб Україна допомогла йому бити по Байдену через Burisma, Хантера Байдена, Шокіна і тему "українського втручання" у вибори США 2016 року.

І ось тут Зеленський, як би до нього не ставитися, не повторив цю схему. Він не зробив Україну інструментом Трампа проти Байдена. Не дав перетворити Україну на кийок у чужій американській виборчій бійці.

Саме тут міф перевертається. Порошенка називають дипломатом, але саме при ньому Україна отримала історію, яку команда Трампа сприйняла як гру проти себе. Зеленського називають недипломатичним, але саме він не став робити те саме в інший бік - уже проти Байдена.

Так, Трамп і його оточення могли сприйняти поїздку Зеленського на завод у Пенсильванії як гру на боці демократів. Але Зеленський там не виходив із плакатом "голосуйте за Байдена". Проблема була в тому, що Трамп уже дивився на Зеленського через стару історію: через Манафорта, "амбарну книгу", НАБУ і переконання, що Україна колись зіграла проти нього.

Тому навіть звичайні або робочі дії Зеленського могли сприйматися набагато гостріше. Те саме стосується і конфлікту в Овальному кабінеті. Його не можна чесно аналізувати так, ніби Зеленський прийшов до Трампа з чистого аркуша. Ні. Він прийшов до людини, яка роками жила з переконанням, що Україна вже одного разу була використана проти нього.

А тепер повернімося до НАБУ. Бо саме тут історія стає не тільки минулою, а й дуже сучасною.

Якщо у 2016 році НАБУ опинилося в історії, яка працювала не лише в логіці української антикорупції, а й у логіці американської виборчої боротьби, то чому ми маємо автоматично вірити, що сьогодні такого ризику не існує?

Я не стверджую, що НАБУ працює на Трампа, Байдена, демократів або республіканців. Для такого потрібні докази. Але питання ставити можна і треба.

Коли антикорупційний орган займається слідством - це одне. Коли антикорупційний орган створює медійний ефект у дуже зручний політичний момент - це вже інше.

І якщо тоді результатом стала токсична історія у відносинах України з Трампом, то сьогодні ми маємо право питати: НАБУ розслідує чи знову грає в медійно-політичну історію, наслідки якої потім буде розгрібати вся країна?

Саме тому розмова про "дипломата від Бога" має починатися не з міфів, а з хронології. Якщо ще до Зеленського Україна вже опинилася в пастці між Трампом і демократами, то не треба робити вигляд, що всі проблеми почалися після 2019 року.

Порошенко залишив не чистий американський напрямок, а токсичну історію, яку новій владі довелося розгрібати. А Зеленський, коли його намагалися втягнути в дзеркальну гру проти Байдена, не зробив Україну інструментом Трампа.

І тут питання вже не лише до Порошенка, а й до всієї системи: де закінчується справжня боротьба з корупцією і де починається медійно-політичний шум, наслідки якого потім платить уся країна?

Бо розслідування - це докази, процес і вирок. А медійна спецоперація - це шум, картинка і політичний ефект.

І якщо ми не навчимося відрізняти одне від іншого, то завтра Україна знову може прокинутися в історії, де вона ніби бореться з корупцією, а насправді знову стає інструментом у чужій політичній грі.

Джерела

• Дзеркало тижня - "У позі Зю"
• Указ Президента України №217/2015 про утворення НАБУ
• Указ Президента України №218/2015 про призначення Артема Ситника директором НАБУ
• Рішення Конституційного Суду України щодо призначення Ситника
• Рішення суду першої інстанції щодо Ситника і Лещенка
• Апеляційний суд скасував рішення першої інстанції
• Матеріал про діяльність Руді Джуліані в Україні
• Reuters: Trump and Ukraine Timeline

Але сьогодні важливо зрозуміти не тільки те, що сталося в минулому. Важливо зрозуміти, кому вигідно знову перетворити цю історію на зброю проти українців і поляків.

Відповідь очевидна: це вигідно Росії.

Волинь не була простою історією «добра проти зла»

Коли говорять про Волинську трагедію, часто все зводять до однієї фрази: «УПА вбила поляків». Це не брехня, якщо говорити про масові вбивства польського цивільного населення у 1943-1944 роках. Але це неповна картина, якщо з неї викинути історичний контекст.

На міжвоєнній Волині більшість населення становили українці. За даними польського перепису 1931 року у Волинському воєводстві українську мову вказали близько 1,418 млн людей, тобто приблизно 68%, польську - близько 346 тис., тобто приблизно 16,6%. Докладніше ці дані можна подивитися у довідці про Волинське воєводство 1921-1939 років.

Це означає, що Волинь не була польською землею за населенням. Польською там була держава, адміністрація, значна частина землеволодіння, поліція, осадницька політика і політичний контроль. Але це не означає, що кожен поляк на Волині був «окупантом». Серед польського населення були і чиновники, і осадники, і люди, які жили там поколіннями, і звичайні селяни, жінки, діти, старі люди.

І саме тут починається головна моральна межа. Можна говорити, що польська держава проводила на Волині політику тиску на українську більшість. Можна говорити про колоніальний і окупаційний характер польської влади на західноукраїнських землях після Ризького договору 1921 року. Але не можна виправдовувати вбивство цивільних поляків тим, що Польща контролювала ці землі.

Хто несе відповідальність за вбивства поляків на Волині

Основну відповідальність за масові вбивства поляків на Волині історики зазвичай пов’язують з ОУН-Б і УПА, передусім з волинським командуванням УПА. Польський Інститут національної пам’яті пише, що збереженого письмового наказу не знайдено, але сукупність доказів вказує на пряму відповідальність командувача УПА-Північ Дмитра Клячківського, відомого як «Клим Савур». Див. матеріал IPN: Dmytro Klyachkivsky “Klym Savur”.

Тобто заперечувати участь УПА не можна. Це слабка позиція, бо вона не витримує зіткнення з фактами. Але й перетворювати всю історію на формулу «українці просто вбивали поляків, бо були українцями» - теж маніпуляція.

На Волині був збройний польсько-український конфлікт на тлі німецької окупації, радянського підпілля, польського підпілля, міжвоєнної дискримінації українців, боротьби за територію і майбутній кордон. Цей контекст не виправдовує вбивство цивільних. Але без нього неможливо зрозуміти, чому насильство стало таким масовим.

Українські жертви теж не можна викреслювати

Польська пам’ять часто зосереджена на Волині. Українська пам’ять відповідає Сагринню, Холмщиною, Павлокомою та іншими місцями, де жертвами вже були українці.

Один із найвідоміших прикладів - Сагринь, польська назва Sahryń. 10 березня 1944 року польські підрозділи Армії Крайової та Батальйонів хлопських атакували українське село Сагринь і сусідні українські села. Кількість загиблих є предметом спору: оцінки суттєво відрізняються, але сам факт атаки і загибелі українського цивільного населення не зникає від того, що сторони сперечаються про цифри. Довідкову інформацію можна подивитися тут: Sahryń massacre.

І тут знову важлива чесність. Якщо українець заперечує польські жертви Волині, він виглядає не борцем за правду, а людиною, яка захищає свою сторону будь-якою ціною. Якщо поляк говорить тільки про Волинь, але робить вигляд, що не було Сагрині й українських жертв, він теж не шукає правду. Він обирає лише ту частину пам’яті, яка зручна його національному наративу.

Що робили німці: не захищали українців чи поляків, а використовували всіх

Під час німецької окупації Волинь входила до Райхскомісаріату Україна. Для нацистів і українці, і поляки не були рівними союзниками. Вони були населенням окупованої території, ресурсом для експлуатації, робочою силою, джерелом продовольства і матеріалом для місцевої поліції, адміністрації та каральних дій.

Німці використовували українців у місцевій адміністрації та допоміжній поліції. Коли ситуація змінювалася, вони використовували і поляків. Після масового виходу частини української поліції з німецької служби у 1943 році німці активніше залучали польські формування і польську поліцію для дій проти українців. В описі Волинської трагедії окремо зазначається, що німецька політика і використання місцевих поліцейських структур посилювали конфлікт між поляками та українцями: Massacres of Poles in Volhynia and Eastern Galicia.

Окупант не був «за поляків» і не був «за українців». Окупант був за себе. Він використовував старі образи, страхи, конкуренцію, зброю і місцеві структури влади, щоб утримувати контроль над територією.

Саме це потрібно запам’ятати: коли зовнішній ворог зіштовхує українців і поляків, йому не потрібна історична правда. Йому потрібна керована ненависть.

Що робить Росія сьогодні

Росія зараз діє за тією ж логікою. Тільки замість німецької окупаційної адміністрації у неї телевізор, боти, телеграм-канали, псевдоексперти, фабрики тролів та «історичні» вкиди.

Російська пропаганда працює одразу у два боки.

• Полякам вона підсовує думку: українці ваші вічні вороги, вони не покаялися, вони знову поклоняються тим, хто вбивав поляків.
• Українцям вона підсовує іншу думку: Польща хоче забрати Львів, Волинь і Галичину, поляки вам не друзі, вони просто чекають зручного моменту.

Це не теорія. Це вже зафіксовані російські наративи. Проєкт EUvsDisinfo не раз розбирав кремлівські повідомлення про те, нібито Польща збирається розділити Україну, захопити західні області або використати війну для повернення «своїх історичних земель». Див. приклади: Poland - the “Hyena of Europe” - starts the partition of Ukraine, Poland wants to seize Ukrainian lands by the end of the war, Poland has plans to annex Western Ukraine.

Завдання Кремля не обов’язково в тому, щоб поляки полюбили Росію. У Польщі це зробити важко через історичну пам’ять про російський і радянський імперіалізм. Завдання простіше: переконати частину поляків ненавидіти Україну, а частину українців підозрювати Польщу.

Якщо українці і поляки починають сваритися через минуле так, що забувають про сьогоднішню російську війну, Кремль уже отримав результат.

Чому це стало особливо небезпечно зараз

У 2022 році Польща стала одним із ключових союзників України. Польща прийняла мільйони українських біженців, стала логістичним тилом, допомагала військовою і гуманітарною підтримкою, стала одним із головних голосів України в Європі.

І саме тому Польща стала однією з головних цілей російської інформаційної війни.

У 2026 році суперечка навколо пам’яті знову загострилася. Міжнародні медіа писали, що відносини України і Польщі ускладнилися через суперечки про спадщину УПА, Волинську трагедію, ексгумації та політичні рішення навколо державних нагород. Reuters окремо пояснював, що історична суперечка розвивається на тлі того, що Польща залишається важливим союзником України у війні проти Росії: Why are Poland and Ukraine at odds about their history?.

Це ідеальна ситуація для Москви. Є стара рана. Є реальні жертви. Є політичні сили, яким вигідно піднімати градус. Є соцмережі, де емоція поширюється швидше за факт. Є російські боти, які готові підкидати дрова з обох боків.

Як виглядає російська схема

Схема доволі проста.

1. Взяти справжній біль. Волинь справді була. Польські цивільні справді були вбиті. Українські жертви Сагрині та інших місць теж були.
2. Викинути незручні факти. Одній стороні показують тільки польські жертви, іншій - тільки українські.
3. Підмінити пам’ять ненавистю. Замість питання «як вшанувати загиблих?» з’являється питання «як довести, що вони завжди були нашими ворогами?»
4. Перенести минуле в сьогодення. Полякам нав’язують, що сьогоднішня Україна дорівнює УПА 1943 року. Українцям нав’язують, що сьогоднішня Польща хоче повторити міжвоєнну політику і забрати західні області.
5. Отримати політичний результат. Менше довіри, менше підтримки, більше підозр, більше внутрішньої злості. І все це під час російської війни проти України.

Саме так працює не пам’ять, а інформаційна операція.

Де слабкі позиції обох сторін

Слабка українська позиція - заперечувати злочини проти поляків або виправдовувати вбивства цивільних історичним контекстом. Контекст пояснює, але не виправдовує.

Слабка польська позиція - говорити тільки про польські жертви і робити вигляд, що не було українських жертв, польських акцій, Сагрині, Холмщини, Павлокоми та міжвоєнної політики тиску на українців.

Слабка спільна позиція - перетворювати історію на політичну дубинку проти союзника в момент, коли Росія веде війну проти України і загрожує всій Східній Європі.

Яка позиція сильна

Сильна позиція починається з визнання фактів.

• Так, масові вбивства польських цивільних на Волині були злочином.
• Так, основну відповідальність за антипольські акції на Волині історики пов’язують з ОУН-Б і УПА, передусім з командуванням УПА на Волині.
• Так, українці також були жертвами польських збройних акцій, зокрема в Сагрині та інших населених пунктах.
• Так, німецька окупація створила середовище насильства і використовувала місцеві суперечності для контролю території.
• Так, Росія сьогодні намагається використати цю стару рану, щоб посварити українців і поляків.

Але з цих фактів не випливає, що українці і поляки мають знову стати ворогами. Навпаки, з них випливає, що ми зобов’язані не повторити помилку минулого.

Що робити з темою УПА і вшануванням української боротьби

Окреме питання, яке постійно використовується проти України, - це ставлення до УПА. Тут важливо не потрапити в пастку, де українцям пропонують лише два варіанти: або оголосити УПА безгрішними святими, або повністю відмовитися від власної історії боротьби за незалежність і віддати всю історію УПА російській та польській пропаганді.

Обидва варіанти неправильні.

УПА була частиною української боротьби за незалежність. Для України вона не зводиться тільки до Волині. Це частина історії українського антиімперського спротиву, боротьби проти нацистської та радянської окупацій, боротьби за право українців мати власну державу. Саме тому Україна має право вшановувати УПА як частину своєї національної історії.

Але участь у боротьбі за незалежність не робить будь-які дії автоматично правильними. Право на вшанування не означає права на заперечення злочинів. Якщо структури ОУН-Б і УПА причетні до масових убивств польського цивільного населення на Волині, це треба називати злочином проти цивільних. Не «складним епізодом», не «трагічною помилкою», не «історичною необхідністю», не ховати за словами про «складний час», а визнавати як злочин.

Але визнання злочину не означає відмову від українського права на незалежність. Це різні речі. Українці мали право боротися проти імперій, окупацій і за власну державу. Але ніхто не мав права вбивати цивільних людей за їхню національність.

Саме така позиція є сильною: не заперечувати факти, не виправдовувати злочини, але й не дозволяти Росії використовувати ці злочини для демонізації всієї української історії та сучасної України.

Українська пам’ять має бути чесною. Героїзм треба називати героїзмом. Злочин треба називати злочином. Історичний контекст треба вивчати, але він не повинен перетворюватися на інструмент виправдання вбивства цивільних.

Тому питання не в тому, щоб «скасувати УПА» або «захищати УПА будь-якою ціною». Питання в тому, щоб перестати мислити радянськими крайнощами. УПА не була ні армією святих, ні карикатурою з російської пропаганди. Це була реальна історична сила з боротьбою, жертвами, помилками і злочинами. І доросла нація має бути здатна говорити про все це без істерики і без московських підказок.

Ми можемо визнавати українську боротьбу за незалежність і одночасно визнавати, що в цій боротьбі були злочини. Якщо ми цього не можемо, то ми не захищаємо історію, а просто міняємо одну пропаганду на іншу.

Однаковий стандарт для УПА і Армії Крайової

Та сама логіка має працювати і в польський бік. Якщо Польща вимагає від України чесності щодо УПА, то Польща має бути готова до такої самої чесності щодо Армії Крайової.

Армія Крайова теж не була армією святих. Вона була частиною польської боротьби за державність, але це не скасовує злочинів, скоєних польськими формуваннями проти українського цивільного населення, зокрема в Сагрині та інших українських селах Холмщини.

Тому вимога має бути взаємною: якщо українці повинні чесно говорити про злочини УПА, то поляки мають чесно говорити про злочини Армії Крайової. Не можна вимагати від іншого народу покаяння, а власну історію залишати тільки в героїчній рамці.

Україна не повинна дозволяти Росії або будь-кому іншому диктувати, кого українці мають право вшановувати у власній боротьбі за незалежність. Але Україна також не повинна боятися чесної розмови про темні сторінки цієї боротьби.

Польща теж має право вшановувати свою боротьбу за незалежність. Але якщо польські політики хочуть говорити з Україною мовою моральних вимог, то чесно було б почати з однакового стандарту: героїзм - називати героїзмом, злочини - злочинами. І щодо УПА, і щодо Армії Крайової.

Справедлива пам’ять не може бути односторонньою. Якщо Україна має відповідати за темні сторінки УПА, то Польща має відповідати за темні сторінки Армії Крайової. Інакше це не пошук історичної правди, а спроба диктувати умови з позиції власної зручної пам’яті.

Чому польська пам’ять про УПА теж потребує перевірки

Окремо потрібно говорити і про те, як у Польщі формувався образ УПА. Бо проблема не тільки в тому, що поляки пам’ятають Волинь. Вони мають право її пам’ятати. Проблема в тому, що частина польського суспільного уявлення про УПА десятиліттями формувалася не лише на основі історичних документів, а й через пропагандистські образи, емоційні міфи та антиукраїнські штампи, які активно використовувалися ще радянською пропагандою.

Показовий приклад - історія з фотографією дітей Маріанни Долінської. Цю страшну фотографію роками подавали як доказ злочинів УПА проти польських дітей, хоча насправді вона не має стосунку до Волинської трагедії. Діти були вбиті власною матір’ю Маріанною Долінською у 1923 році біля Радома. Про це писали, зокрема, StopFake, AFP Sprawdzam та польський ресурс Polsat News.

Особливо важливо, що ця фотографія потрапляла не лише в інтернетні фейки. Вона використовувалася в публікаціях про «злочини УПА», а в 2003 році в Перемишлі було відкрито пам’ятник жертвам УПА, який відтворював саме цей образ дітей з фотографії Маріанни Долінської. У 2008 році цей елемент пам’ятника прибрали. Тобто йдеться не просто про випадковий фейк у соцмережах, а про приклад того, як неправдивий образ міг роками працювати як частина колективної пам’яті.

Цей приклад не скасовує польські жертви Волині і не виправдовує злочини проти цивільних. Але він показує інше: навіть справжня трагедія може бути обліплена фальшивими символами. І якщо ці символи не перевіряти, вони починають жити окремим життям, формуючи не пам’ять, а ненависть.

Саме тому польська розмова про УПА також має бути чесною. Якщо Польща вимагає від України відмовитися від міфів і замовчувань, то Польща має бути готова перевірити власні образи, власні символи і власні джерела пам’яті. Бо частина того, що сьогодні сприймається як «очевидна правда про УПА», могла бути посилена або сформована радянською та антиукраїнською пропагандою.

Правда про Волинь не потребує фальшивих фотографій, вигаданих символів і радянських штампів. Якщо злочин був реальним, його треба доводити реальними фактами, а не образами, які не мають до нього стосунку.

Кому вигідно, щоб українці і поляки сварилися зараз

Україні це не вигідно. Україна воює проти Росії і потребує союзників.

Польщі це не вигідно. Якщо Україна програє, російська загроза стане набагато ближчою до польського кордону.

Європі це не вигідно. Розрив між Україною і Польщею послаблює східний фланг Європи.

Вигідно це тільки Росії.

Росії вигідно, щоб поляки бачили в українцях не народ, який сьогодні стримує російську армію, а тільки спадкоємців Волині. Росії вигідно, щоб українці бачили в поляках не союзників, які прийняли біженців і допомагали Україні, а тільки потенційних претендентів на Львів і Волинь.

Це стара імперська логіка: розділяй, зіштовхуй, послаблюй, а потім приходь як «арбітр» або «визволитель».

Що потрібно робити

Українцям і полякам не потрібно забувати минуле. Забування не лікує. Воно тільки відкладає новий конфлікт.

Потрібно інше:

• відкривати архіви;
• проводити ексгумації;
• встановлювати імена загиблих;
• чесно говорити про злочини своєї сторони;
• не використовувати пам’ять загиблих для політичної ненависті;
• відділяти історичну розмову від російської інформаційної операції;
• не дозволяти Москві перетворювати українсько-польський біль на зброю проти України і Польщі.

Висновок

Пам’ять про Волинь має бути чесною. Пам’ять про Сагринь теж має бути чесною. Польські жертви не можна викреслювати. Українські жертви не можна викреслювати. Злочини проти цивільних не можна виправдовувати ні боротьбою за державу, ні історичною образою, ні помстою, ні війною.

Але сьогодні головне питання звучить так: хто отримує вигоду, коли українці і поляки знову починають ненавидіти одне одного?

Відповідь очевидна.

Не Україна.

Не Польща.

Не Європа.

Вигоду отримує Росія.

Тому чесна пам’ять потрібна. Історична правда потрібна. Поховання, ексгумації і визнання жертв потрібні. Але перетворювати минуле на зброю проти сьогоднішнього союзника - це саме те, чого від українців і поляків чекає Москва.

Наше завдання - пам’ятати все, але не дати ворогу знову зіграти на старій рані.

Джерела і матеріали для перевірки

• Reuters: Why are Poland and Ukraine at odds about their history?
• EUvsDisinfo: Poland - the “Hyena of Europe” - starts the partition of Ukraine
• EUvsDisinfo: Poland wants to seize Ukrainian lands by the end of the war
• EUvsDisinfo: Poland has plans to annex Western Ukraine
• IPN: Dmytro Klyachkivsky “Klym Savur”
• Wołyń Voivodeship 1921-1939: census data
• Sahryń massacre
• Massacres of Poles in Volhynia and Eastern Galicia

Через це справа Хакімова вже перетворюється не на спокійне з’ясування фактів, а на чергове протистояння таборів. Одні бачать лише волонтерство і допомогу армії. Інші бачать лише російський паспорт і підозріле минуле. Але така схема не допомагає зрозуміти, що відбулося насправді.

Юридично зараз ідеться про примусове видворення з України через порушення міграційного законодавства. Формулювання про “депортацію в Росію” часто звучить у публічних заявах і медіа, але його треба відділяти від юридичної суті: підтверджене рішення стосується саме видворення з України, а ризик потрапляння до РФ є окремим питанням, яке потребує правової оцінки.

У цій статті зібрано те, що вже відомо з відкритих джерел: дані судів і ДМС, позицію журналістів, твердження сторони захисту, матеріали OSINT Бджіл, питання до волонтерської діяльності, компаній, доходів і можливих доступів до оборонної тематики. Там, де є підтверджені факти, вони подані як факти. Там, де є лише версії або твердження окремих сторін, це позначено окремо.

Головне питання тут не в тому, чи подобається нам Хакімов, його захисники або його критики. Головне питання в тому, чи достатньо Україна перевірила людину з такою біографією, документами і діяльністю, пов’язаною з допомогою ЗСУ.

Що відомо про особу Хакімова

У публічному просторі він відомий як Аслан або Руслан Хакімов. Але вже на цьому етапі починається перша нестиковка.

За даними Суспільного, під час апеляційного розгляду з’ясувалося, що Хакімов це прізвище, яке Руслан присвоїв собі згодом, а при народженні його прізвище було Пуптаєв.

Радіо Свобода писало, що він сам у суді заявив: народився в Киргизстані, має громадянство Росії, а в РФ жив під справжнім прізвищем Пупкаєв. У різних публікаціях зустрічаються варіанти Пуптаєв/Пупкаєв, тому це теж треба уточнювати документально.

Тобто вже базова частина біографії виглядає не так, як у простій історії “українського волонтера”. Йдеться про громадянина РФ, який в Україні жив під іншим прізвищем і мав проблеми з документами.

Російське минуле і кримінальна біографія

За даними Суспільного, у Росії він перебував у в’язниці через крадіжку і бійку. Сам Хакімов розповідав, що в російській тюрмі спілкувався з громадянами Чечні, які розповідали йому про злочини Росії. За його словами, після цього він ухвалив рішення покинути територію РФ.

Це важливий момент. З відкритих джерел не видно підтвердження, що Хакімов є чеченцем або пов’язаний із чеченськими підрозділами, які воюють проти Росії. Є лише його слова про спілкування з чеченцями у російській тюрмі. Тому будь-які спроби прив’язувати його до чеченського спротиву, кадирівців чи “мільйонів за видачу” без доказів виглядають як емоційне розкручування теми.

Відео OSINT Бджіл подає значно жорсткішу версію його минулого: крадіжка, розбій, тяжке тілесне ушкодження, дев’ять років колонії суворого режиму, вихід на свободу 26 червня 2015 року. Але це треба перевіряти окремо за судовими документами, бо в самому публічному відео це подано як обвинувальна версія, а не як рішення українського суду.

Як він потрапив в Україну

За даними Суспільного, Хакімов розповів, що переїхав в Україну у 2015 році через політичні та релігійні переконання, а кордон перетнув поза пунктом пропуску у Харківській області.

Радіо Свобода писало, що він визнав: кордон перетнув нелегально з боку Бєлгородської області РФ, а в Україні з 2016 року користувався підробленим українським паспортом на прізвище Хакімов.

Новая газета Европа також пише, що Хакімов незаконно перетнув кордон понад десять років тому, не звернувся до міграційної служби за притулком і всі ці роки користувався підробленими документами.

Це не дрібниця. Це один із найбільш підтверджених фактів у всій історії: людина з російським громадянством жила в Україні під документами, законність яких сама ж не заперечувала.

Нестиковка з датами

Окреме питання, на яке потрібно отримати чітку відповідь, це дата його реального виїзду з РФ і в’їзду в Україну.

У публічних матеріалах фігурує 2015 рік. Але OSINT Бджоли у своєму відео стверджують, що сам Хакімов говорив про прибуття в Україну у травні 2015 року, тоді як, за їхньою версією, він нібито вийшов з колонії лише 26 червня 2015 року. Якщо це підтверджується документами, це серйозна нестиковка.

Але тут важливо не підміняти перевірку висновком. Потрібно бачити документи: дату звільнення, дату адміністративних затримань, дату перетину кордону, дату появи в Україні, перші українські документи, перші реєстраційні дії в Україні.

Без цього фраза “він точно бреше” буде такою ж слабкою, як і фраза “він точно герой”.

Волонтерство і розробки для ЗСУ

Сторона захисту і прихильники Хакімова подають його як волонтера, інженера і розробника наземних роботизованих комплексів для ЗСУ.

Радіо Свобода пише, що Аслан Хакімов в Україні знаний як волонтер і розробник НРК. Правозахисник Борис Захаров називає його конструктором-винахідником, який багато робить для обороноздатності України.

Новая газета Европа пише, що Хакімов займався розробкою наземних дронів для української армії. Там же наводиться позиція його дружини Олександри: з 2022 року він активно допомагав ЗСУ своїми розробками, винаходами і власними коштами.

Суспільне також згадує його як волонтера і показує фото біля подяк за допомогу ЗСУ.

Але тут є важливе “але”. Подяки, фото, публічні відео і підтримка окремих військових не відповідають на всі питання. У воєнний час підрозділи часто приймають допомогу від тих, хто її дає. Це не означає, що вони перевіряли біографію людини, її громадянство, документи, контакти, джерела фінансування і можливі ризики.

Тому волонтерську діяльність треба не заперечувати, а перевірити досконально:

• хто саме отримував його техніку;
• які підрозділи;
• чи були акти передачі;
• чи були договори;
• чи були платежі;
• чи це була благодійність, продаж нижче собівартості чи комерційні поставки;
• які комплектуючі закуповувалися;
• звідки гроші;
• які люди були в команді;
• до яких об’єктів, військових частин, полігонів, технічних вимог або закритої інформації він міг мати доступ.

Це не дрібне питання. Якщо людина з російським громадянством і підробленими документами працювала в оборонному секторі, СБУ має перевірити не лише паспорт, а весь контур діяльності.

Компанії, доходи, тендери та дорогі автомобілі

У відео OSINT Бджіл стверджується, що Хакімов зареєстрував в Україні низку компаній, серед яких згадуються виробництво гумових виробів, масел і жирів, мототранспорту, а також Qirim Technology або “Кримська технологія”, пов’язана з роботизованими комплексами.

Там же стверджується, що за весь час його ФОП або компанії виграли тендерів трохи більше ніж на 1 млн грн, а найбільший контракт стосувався наземного дрона для евакуації поранених на суму близько 340 тис. грн.

Окремо у відео згадуються дорогі автомобілі, нібито оформлені на дружину або пов’язаних осіб: Audi Q7, Audi Q8, Tesla. Автори ролика роблять з цього висновок, що образ “скромного волонтера, який все віддає фронту” потребує перевірки.

Це не можна автоматично вважати доведеним фактом лише тому, що це сказали OSINT Бджоли. Але й не можна відмахнутися, якщо такі дані справді є в реєстрах.

Треба перевірити:

• ЄДР щодо компаній і засновників;
• Prozorro щодо контрактів;
• податкову звітність;
• джерела доходів;
• реєстрацію автомобілів;
• зв’язок майна з Хакімовим, дружиною, колишньою дружиною, партнерами або підставними особами;
• чи відповідають офіційні доходи фактичному способу життя.

Якщо автомобілі, доходи і компанії це лише твердження з відео, це треба так і писати: “стверджується, потребує перевірки”. Якщо це підтвердиться документами, тоді це вже окрема частина справи.

Родина і питання обману

У цій історії є ще один неприємний людський вимір. Українські Новини опублікували матеріал, у якому йдеться, що мати дітей Хакімова, Надія Петелиця, заявила: вона дізналася про його російське громадянство і підроблені документи лише під час розгляду справи в судах. За її словами, він представлявся кримським татарином з українським громадянством.

У цьому ж матеріалі наводяться її слова, що вони прожили разом 5 років, а 6 років уже не в шлюбі. Вона стверджує, що він не був тим, за кого себе видавав.

Це не є доказом, що він агент ФСБ або терорист. Але це додатково показує, що історія з особою, документами і біографією не була прозорою навіть для близьких людей, якщо ця версія підтверджується.

Російський вирок і звинувачення в тероризмі

Окремий шар історії це російське кримінальне переслідування.

Новая газета Европа пише, що, за словами самого Хакімова, він перебуває в розшуку Інтерполу, а в Росії оголошений “терористом”. Також у матеріалі йдеться, що російський суд заочно засудив його до 20 років позбавлення волі.

SOTA у 2024 році писала, що Центральний окружний військовий суд РФ заочно засудив Руслана Пуптаєва до 20 років колонії у справі про тероризм. У матеріалі SOTA зазначається, що з відкритих джерел незрозуміло, про яку саме “терористичну організацію” йдеться: суд згадує Україну, що може натякати на “Азов”, але може йтися і про ісламістські об’єднання.

Це дуже важливе застереження. Російський суд, особливо військовий суд РФ у справах про “тероризм”, не може бути для нас автоматичним джерелом істини. Росія системно використовує такі статті проти політичних опонентів, українців, кримських татар, добровольців і людей, пов’язаних з Україною.

Але й повністю ігнорувати сам факт російського вироку не можна. Не тому, що російському суду можна довіряти, а тому що це створює ризик: якщо Хакімов потрапить у РФ, там його можуть використати для показового процесу, тиску, пропаганди або примусу.

Інтерпол: що відомо

У медіа зустрічається твердження, що Хакімов перебуває у розшуку Інтерполу. Про це пишуть, зокрема, Радіо Свобода і Новая газета Европа.

Але у відкритому публічному пошуку по сайту Інтерполу не вдалося побачити публічну “червону картку” на його ім’я. Це не обов’язково означає, що розшуку немає, бо не всі повідомлення Інтерполу є публічними. Але формулювати треба обережно: “за даними медіа, він перебуває у розшуку Інтерполу”, а не “ми самі бачимо публічну червону картку”.

Справа ДМС і суди в Україні

Ключова юридична справа в Україні зараз стосується не доведення тероризму, а міграційного статусу.

Суспільне пише, що Восьмий апеляційний суд Львова залишив без змін рішення щодо затримання Хакімова з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення з території України. Чоловік перебуває у пункті тимчасового перебування іноземців.

Представники міграційної служби, за даними Суспільного, пояснили свою позицію тим, що під час перевірки в іноземця не було документів, які посвідчують особу та підтверджують законність перебування на території України.

Радіо Свобода писало, що 8 червня 2026 року Восьмий апеляційний адміністративний суд Львова залишив без змін рішення Галицького районного суду від 2 квітня про видворення громадянина РФ Руслана Хакімова з України. Окремо зазначалося, що 5 червня Хакімов подав позов про оскарження рішення ДМС.

Тут важливо не перекручувати формулювання. Юридично йдеться про “видворення з України”. У публічних заявах часто звучить “депортація в Росію”, бо він громадянин РФ і саме такий ризик виглядає найнебезпечнішим. Але якщо ми говоримо точно, то треба відрізняти “видворення з України” від прямої “видачі ФСБ”.

Чому ризик Росії все одно реальний

Навіть якщо в рішенні суду написано “видворення з України”, ризик потрапляння в Росію все одно не вигаданий.

Радіо Свобода наводить пояснення правозахисника Бориса Захарова: пряме видворення в Росію неможливе через відсутність дипломатичних відносин і закриті кордони, але можливі сценарії через треті країни. Найгіршим варіантом він називає видворення через Білорусь, бо це фактично дорога в Росію.

Тому позиція “не видворяти, поки не проведено повну перевірку і не визначено безпечний правовий механізм” виглядає обґрунтованою. Але вона не повинна автоматично перетворюватися на позицію “звільнити героя без запитань”.

Що каже СБУ

Суспільне зверталося до управління СБУ у Львівській області з питанням, чи здійснювала або чи здійснює СБУ контррозвідувальну, безпекову або іншу перевірку щодо громадянина РФ Руслана Хакімова. У відповідь СБУ повідомила, що запитувані відомості не можуть бути надані, оскільки їх розголошення обмежене чинним законодавством України.

Тобто публічно ми не знаємо, чи СБУ його перевіряла, що саме перевіряла і які висновки зробила. Але саме це і є ключовим питанням.

У такій справі суспільству не обов’язково мають відкривати всі деталі, особливо якщо йдеться про оборонний сектор. Але держава має дати зрозумілу рамку: людину не віддають Росії, але її діяльність, документи, контакти і доступи перевіряються українськими органами.

Що стверджують OSINT Бджоли

OSINT Бджоли у своєму відео подають обвинувальну версію. Вони ставлять під сумнів образ “волонтера-патріота” і стверджують, що під ним може ховатися людина з іншою біографією: кримінальне минуле в РФ, підроблені документи, нестиковки дат, можливі зв’язки з ІДІЛ, російськими спецслужбами, підозрілі контакти, незрозумілі доходи і дорогі автомобілі.

Важливо: частина того, що вони говорять, збігається з уже підтвердженими фактами. Наприклад, інше прізвище, російське громадянство, нелегальний перетин кордону, підроблені документи і проблеми з міграційним статусом підтверджуються не лише їхнім відео, а й журналістськими матеріалами та судовою історією.

Але частина їхніх висновків є саме версією. Наприклад, твердження про “проект ФСБ”, зв’язки з ІДІЛ, використання волонтерства як прикриття, дорогі авто як доказ подвійного життя, контакти з російськими силовиками. Це все потребує документальної перевірки.

Тому OSINT Бджоли не треба ані відкидати, ані сприймати як вирок. Їхній матеріал треба розглядати як перелік питань для перевірки.

Політична підтримка і спроба зробити з Хакімова “сакральну жертву”

Окремо в цій історії насторожує не лише сам Хакімов, а й те, як його справу почали використовувати в публічному просторі. Коли замість спокійного розбору фактів починаються емоційні ролики, гучні звинувачення, натяки на “зраду” і спроба зробити з людини символ, це не додає довіри до справи.

Зокрема, Борислав Береза у своєму відео захищає Хакімова не через спокійний аналіз документів, а через емоційну конструкцію. Там він називає його чеченцем. Також звучать тези про Кадирова, нібито обіцяний мільйон і натяки, що хтось в Україні може бути зацікавлений у його видачі. Але без чітких доказів такі твердження виглядають не як аргумент, а як маніпуляція.

Найбільша проблема в тому, що у відкритих джерелах я не бачу підтвердження, що Хакімов є чеченцем або пов’язаний із чеченськими підрозділами, які воюють проти Росії. За даними Суспільного, він сам розповідав, що в російській тюрмі спілкувався з громадянами Чечні, які говорили йому про злочини Росії. Але це не означає, що він чеченець, що він пов’язаний з Ічкерією або що за ним полюють кадирівці.

Так само твердження про “мільйон від кадирівців” потребує джерела: хто саме обіцяв, де обіцяв, коли, кому і за що. Якщо таких доказів немає, це не факт, а емоційний прийом. І якщо людина, яка захищає Хакімова, використовує такі прийоми, це не доводить провину Хакімова, але точно створює додаткову недовіру до кампанії на його підтримку.

Те саме стосується спроби зробити з Хакімова символ або “сакральну жертву”. Замість питання “що саме відомо і що має перевірити СБУ?” суспільству фактично пропонують інше питання: “ви за волонтера чи за його ворогів?”. Така постановка є хибною. Можна бути проти видворення людини до країни-агресора або через маршрут, який фактично приведе її до РФ, але при цьому вимагати повної перевірки її біографії, документів, контактів, доходів і діяльності в оборонній сфері.

Не додає довіри й характер частини коментарів під публікаціями на його підтримку. Коли люди замість аргументів переходять на образи, звинувачують усіх незгодних у роботі на ворога або намагаються закрити питання фразою “він же допомагав ЗСУ”, це виглядає не як пошук правди, а як інформаційна кампанія.

Але тут теж важливо не зробити зворотну помилку. Те, що за Хакімова заступаються політики, яким частина суспільства не довіряє, не доводить, що Хакімов винен. Це лише тригер для додаткової обережності. Бо коли навколо складної справи з’являються люди, які люблять політичні шоу, сакральні жертви й емоційні конструкції, є ризик, що реальна перевірка фактів буде замінена черговим спектаклем.

Саме тому цю справу варто обговорювати не в режимі “свій-чужий”, а по суті: які факти підтверджені, які твердження є лише версіями, що саме має перевірити СБУ і які ризики для України існують у кожному сценарії.

Політична підтримка і маніпуляція навколо справи Хакімова

Окремо в цій історії насторожує не лише сам Хакімов, а й те, як його справу почали використовувати в публічному просторі. Коли замість спокійного розбору фактів з’являються емоційні ролики, натяки на «зраду», звинувачення влади в продажності і заклики до мітингів, це не додає довіри. Навпаки, така подача може відштовхнути навіть тих, хто готовий розбиратися по суті.

Показовим прикладом для мене стало відео Борислава Берези. У ньому Хакімова подають не як людину з дуже складною біографією, яку потрібно перевірити, а майже як готову «сакральну жертву»: мовляв, влада хоче його видворити, кадирівці нібито обіцяють за нього мільйон, а хтось в Україні може бути в цьому зацікавлений.

Це виглядає як груба маніпуляція. Якщо хтось заявляє про «мільйон від кадирівців», має бути чітке джерело: хто саме обіцяв, де саме, коли, кому і за що. Без цього це не факт, а емоційний гачок. А коли після цього ще з’являється натяк, що хтось в Україні може отримати гроші за його видворення, це вже дуже серйозне звинувачення без належних доказів.

Так само маніпулятивно виглядає спроба прив’язати Хакімова до чеченської теми. За даними Суспільного, сам Хакімов розповідав, що у російській тюрмі спілкувався з громадянами Чечні, які говорили йому про злочини Росії. Але це не означає, що він чеченець. Це не означає, що він пов’язаний з Ічкерією. Це не означає, що за ним полюють кадирівці.

Окремо варто не змішувати справу Хакімова зі старою історією навколо чеченських добровольців батальйону імені Шейха Мансура. У 2021 році справді був скандал, коли після рішення РНБО кількох чеченців, які, за словами їхніх захисників, воювали на боці України, внесли до санкційного списку. Тоді Береза вже використовував рамку, що добровольців можуть видати Росії. Про це, зокрема, писав 5 канал.

Але переносити цю історію на Хакімова автоматично не можна. У справі чеченських добровольців ішлося про конкретних людей, пов’язаних із чеченським батальйоном, і про санкції РНБО. У справі Хакімова йдеться про громадянина РФ із проблемними документами, іншим прізвищем, міграційну процедуру ДМС і судове рішення про видворення з України. Це різні історії.

Коли ці історії змішують, у читача створюють емоційну картинку: "влада вже здавала чеченців, тепер здає Хакімова". Але це не доказ, а маніпулятивна асоціація. Вона працює не на з’ясування фактів, а на мобілізацію емоцій. Саме так і створюється "сакральна жертва". Людям не пропонують спокійно перевірити документи, біографію, джерела доходів, контакти, компанії, доступ до оборонної тематики і реальну допомогу ЗСУ. Їм пропонують обуритися: мовляв, продажна влада хоче "передати людину ФСБ", яка допомагає армії, тому треба терміново виходити на мітинги.

У такій схемі будь-які питання до Хакімова починають сприйматися мало не як робота на ворога. Це вже небезпечно. Бо питання до нього справді є, і вони не зникають лише тому, що хтось назвав його волонтером або вивів людей на емоцію.

Не додає довіри й характер частини коментарів під публікаціями на його підтримку. Коли замість аргументів починаються образи, ярлики і спроби закрити тему фразою «він же допомагав ЗСУ», це виглядає не як пошук правди, а як інформаційна кампанія.

Але тут важливо не зробити зворотну помилку. Те, що Хакімова підтримують політики або публічні спікери, яким частина суспільства не довіряє, не доводить його провину. Це лише тригер для додаткової обережності. Бо коли навколо складної справи з’являються люди, які люблять політичні шоу, гучні звинувачення і емоційні конструкції, є ризик, що реальна перевірка фактів буде замінена черговим спектаклем.

Тому питання має стояти не так: «ви за Хакімова чи проти Хакімова?». Питання має стояти інакше: які факти підтверджені, які твердження є лише версіями, які заяви є маніпуляцією, що саме має перевірити СБУ і чому складну справу намагаються перетворити на черговий мітинговий сюжет.

Що виглядає підтвердженим

• Руслан/Аслан Хакімов є громадянином РФ.
• Його справжнє або попереднє прізвище в джерелах фігурує як Пуптаєв/Пупкаєв.
• В Україні він жив із проблемними або підробленими документами.
• Він нелегально перетнув кордон України.
• ДМС вимагає його примусового видворення з України через відсутність законних підстав перебування.
• В Росії щодо нього є серйозне кримінальне переслідування і заочний вирок.
• В Україні він публічно позиціонувався як волонтер і розробник НРК для ЗСУ.
• Частина волонтерів, правозахисників, військових і політиків виступає проти його видворення.

Що не можна вважати доведеним

• Не доведено публічно, що Хакімов є агентом ФСБ.
• Не доведено публічно, що він реально фінансував ІДІЛ.
• Не доведено публічно, що його волонтерська діяльність була лише прикриттям.
• Не доведено публічно, що “кадирівці” обіцяли мільйон за його видачу.
• Не доведено публічно, що хтось в Україні отримує або може отримати гроші за його видворення.
• Не доведено публічно, що він чеченець або пов’язаний із чеченськими підрозділами, які воюють проти Росії.
• Не доведено публічно, що дорогі автомобілі, згадані в OSINT-відео, належать саме йому або є доказом злочинної діяльності. Але це треба перевірити.

Чому небезпечні обидві крайності

Перша крайність: “він волонтер, тому всі питання до нього це атака на ЗСУ”. Це неправильно. Допомога армії не дає імунітету від перевірки документів, біографії, фінансів і можливих ризиків.

Друга крайність: “він громадянин РФ із підробленими документами, тому віддати його Росії”. Це теж неправильно. Росія є державою-агресором, яка використовує “терористичні” статті проти ворогів режиму, українців, кримських татар, добровольців і людей, пов’язаних з Україною. Якщо людину віддати Росії, це може закінчитися тортурами, пропагандистським процесом або примусом до співпраці.

Тому нормальна позиція посередині тут не слабкість, а єдиний здоровий підхід.

Що має зробити держава на мою думку

• Не видворяти Хакімова  бо через треті країни це фактично приведе його до Росії.
• Не відпускати його просто додому під політичний тиск.
• Провести повну перевірку СБУ.
• Перевірити його реальну діяльність для ЗСУ.
• Перевірити, до чого він мав доступ.
• Перевірити компанії, доходи, майно, автомобілі, фінансування і контракти.
• Перевірити контакти з громадянами РФ, можливими посередниками, російськими структурами або особами з ризикового кола.
• Перевірити всі твердження OSINT Бджіл, але не заміняти їхніми висновками роботу українського слідства.
• Якщо є склад злочину в Україні, справа має розглядатися в Україні.
• Якщо є лише міграційне порушення, відповідальність теж має бути в українській юрисдикції, а не через передачу людині державі-агресору.

Висновок

У цій історії мені не подобається, як швидко люди почали ділитися на два табори. Одні вже зробили з Хакімова героя, інші вже зробили з нього терориста. І замість розмови по суті знову почалися образи, ярлики і політичні шоу.

А по суті ситуація складніша. Так, є підстави не видворяти його в Росію. Так, є підстави не вірити російському вироку як доказу. Так, є підстави враховувати, що він міг реально допомагати ЗСУ.

Але так само є підстави не закривати очі на інше: російське громадянство, інше прізвище, підроблені документи, нелегальний перетин кордону, нестиковки в біографії, незрозумілі фінанси, питання до компаній, контактів і можливого доступу до оборонної інформації.

Саме тому моя позиція така: не видворяти, але й не робити з нього недоторканного героя. Україна має не віддавати людину Росії, але зобов’язана досконально перевірити, хто ця людина, що вона робила, до чого мала доступ і чи не створює вона ризиків для безпеки.

У справі Хакімова потрібні не крики, не політичні ролики і не сакральна жертва. Потрібні факти, українська юрисдикція і повна перевірка СБУ.

Якщо ви хочете обговорити цю тему по суті, без криків, ярликів і переходів на особистості, долучайтеся до дискусії на форумі.

Після 2014 року я був упевнений, що українців тепер буде дуже складно зомбувати. Але, намагаючись зрозуміти, чому маніпуляції продовжують працювати, я дійшов висновку, який мене справді налякав.

Ми надто добре побачили, як працює російська пропаганда. Нам сотні разів показували, як кілька справжніх фактів змішують з однією брехнею. Як реальне відео супроводжують вигаданим описом. Як одиничний випадок видають за масове явище. Як думку називають фактом, а відсутність доказів замінюють словами: "Усі й так усе розуміють".

Замість пояснення людині дають страх, гнів, ненависть і готового винуватця. Людина ще не встигла розібратися, що сталося, але вже знає, кого повинна ненавидіти.

Здавалося б, після стількох років спостереження за російською пропагандою ми мали б вивчити її прийоми краще за будь-які підручники. Я справді думав, що в українців з’явився своєрідний імунітет.

Але я помилявся.

Ми помічаємо лише чужу пропаганду

Люди чудово бачать маніпуляцію, коли вона говорить те, з чим вони не згодні. Але якщо маніпуляція підтверджує їхні власні переконання, вони перестають ставити запитання.

Чи справжні це факти? Чи є між ними зв’язок? Чи випливає з них такий висновок? Де першоджерело?

Неважливо. Якщо публікація спрямована проти людини, партії або групи, яку читач і так не любить, він поширює її раніше, ніж встигає перевірити.

Виходить дивна ситуація. Ми навчилися розпізнавати російську пропаганду, але не навчилися розпізнавати сам механізм пропаганди. Ми запам’ятали, кому не можна вірити, але не навчилися самостійно перевіряти те, у що нам хочеться повірити.

Я довго намагався зрозуміти, чому після всіх викриттів маніпуляції продовжують працювати. Перша відповідь лежала на поверхні: соціальні мережі.

Але пізніше я побачив дещо значно страшніше.

Спочатку мені здавалося, що я перебільшую масштаб проблеми і сам себе накручую. Але що більше я спостерігав, читав і порівнював, то зрозуміліше ставало: це не просто мої страхи. Проблему вже вивчають науковці, а уряди різних країн почали ухвалювати рішення, які ще нещодавно здавалися неможливими.

Нас привчили реагувати раніше, ніж думати

Соціальні мережі повністю змінили спосіб отримання інформації. Людині стає важко читати довгі тексти. Важко дивитися відео, в якому думку пояснюють десять або двадцять хвилин. Навіть коли нічого особливого робити не потрібно: просто слухати, утримувати в пам’яті сказане і стежити за причинно-наслідковим зв’язком.

За кілька секунд уже хочеться нового ролика, нової емоції, нового обурення. Соціальна мережа не вимагає розібратися. Вона пропонує гортати далі.

І це не випадковий недолік. Платформа заробляє, поки людина залишається всередині застосунку. Тому алгоритм шукає не найкориснішу інформацію, а те, що краще утримує увагу.

Нескінченна стрічка не має завершення. Наступний ролик запускається автоматично. Сповіщення повертають людину до застосунку. Алгоритм вивчає, де користувач затримався, що його розлютило, чого він злякався і що надіслав знайомим.

Людині здається, що вона сама обирає контент. Але спочатку соціальна мережа обирає, що показати їй. Згодом вона може знати її слабкості краще, ніж сама людина.

Спочатку я вирішив, що саме в цьому полягає головна небезпека. Якщо людина не може втримувати увагу, вона не зможе порівняти факти, помітити суперечність і перевірити висновок. Отже, маніпулювати нею стає легше.

Але потім я поставив собі інше запитання.

Що буде, якщо здатність концентруватися не втрачена, а взагалі не сформувалася?

Я можу пояснити власні проблеми з концентрацією віком. У дитинстві мені подобалося розв’язувати головоломки. Я міг довго читати наукову літературу, розбиратися у будові якоїсь речі, шукати рішення просто тому, що мені було цікаво. Зараз це дається складніше.

Але чому те, що я пояснюю у себе віком, дедалі частіше помітно у дітей, мозок яких лише починає формуватися?

Дитині важко дочитати текст, додивитися пояснення, розв’язувати завдання, якщо результат не з’являється одразу, і займатися тим, що не дає нової емоції кожні кілька секунд.

Я не стверджую, що мозок дитини стає таким самим, як мозок літньої людини. Це різні процеси. Але зовнішній прояв лякаюче схожий: людині складно довго утримувати увагу і виконувати роботу, яка не приносить миттєвої винагороди.

Тільки у дорослого ці здібності можуть знижуватися після десятиліть життя. А дитина ще повинна їх сформувати.

Якщо у людини вже в дитинстві не сформувалася здатність концентруватися, що з нею буде у 40, 50 або 70 років?

Сучасні діти стали першим поколінням, яке проводить зі смартфоном практично все свідоме життя. Ми спостерігаємо величезний експеримент. Остаточні результати стануть зрозумілими лише через десятиліття.

Можливо, нинішнє покоління ми вже втратили або втрачаємо просто зараз. Але поки ще є шанс замислитися і спробувати врятувати наступне.

Алгоритм поступово відключає у дитини здатність самостійно ухвалювати рішення

Я не збираюся розповідати, що раніше все було прекрасно. Діти завжди робили дурниці, потрапляли під вплив компанії, сперечалися, билися і витрачали час на нісенітниці.

Але навіть для цієї нісенітниці потрібно було діяти самостійно:

• придумати гру;
• знайти інших дітей і зацікавити їх;
• домовитися про правила;
• посваритися і помиритися;
• переконати когось або визнати поразку;
• помилитися і зіткнутися з наслідками.

Батьки не могли контролювати кожен крок. Багато проблем дитина розв’язувала сама. Так вона вчилася розуміти людей, оцінювати ризик і бачити зв’язок між власним рішенням та результатом.

Дитина робила вибір, стикалася з наслідками, запам’ятовувала їх і наступного разу ухвалювала інше рішення. Саме так формувалася здатність самостійно думати.

Алгоритм поступово усуває необхідність у цьому процесі. Він сам обирає, що показати, запускає наступне відео і підбирає нову емоцію. Що довше дитина просто рухається цим потоком, то рідше їй доводиться самостійно обирати, аналізувати й вирішувати.

Алгоритм не просто розважає. Він поступово відключає саму необхідність ухвалювати рішення.

Навіть нудьга змушувала розвиватися

Раніше неможливо було кожну вільну секунду заповнити готовою розвагою. Іноді дитині ставало нудно, і потрібно було щось придумати: взяти книжку, розібрати стару техніку, щось змайструвати, піти до друзів, придумати гру або просто сидіти й думати.

Сьогодні нудьгу можна вимкнути одним рухом пальця. Більше нічого вигадувати не потрібно. Алгоритм уже підготував нескінченну стрічку. Не потрібно ухвалювати рішення, утримувати увагу або навіть обирати наступний ролик. Він увімкнеться автоматично.

Коли дитина читає книжку, роботу виконує вона. Їй потрібно розуміти текст, уявляти події, запам’ятовувати персонажів і пов’язувати те, що відбувається зараз, із прочитаним десятки сторінок тому.

У соціальній мережі все навпаки. Дитина майже не обробляє контент, зате соціальна мережа постійно обробляє інформацію про дитину.

Раніше дитина читала книжку. Тепер алгоритм читає дитину.

А потім перетворює її на майже ідеального споживача контенту: вона дивиться, отримує нову емоцію, гортає далі й навіть не встигає осмислити, що щойно побачила.

Контент проходить крізь неї, майже не затримуючись у голові. Людина стає не читачем і не глядачем, а частиною механізму поширення.

Подивився. Відреагував. Переслав. Забув.

Телефон не замінив комп’ютер

Можна заперечити, що смартфон дозволяє навчатися, програмувати, читати і створювати щось нове. Теоретично так. Але скільки дітей справді використовують його саме так?

Комп’ютер хоча б пристосований для створення. На ньому зручно писати великі тексти, програмувати, монтувати відео, працювати з документами, одночасно відкривати кілька матеріалів і порівнювати джерела.

Смартфон здебільшого пристосований до швидкого споживання: маленький екран, короткі повідомлення, вертикальні відео, постійні сповіщення, один застосунок на весь екран і керування одним пальцем.

Телефон каструє багато складних процесів. На ньому незручно писати великі тексти, одночасно порівнювати кілька джерел, працювати з документами і створювати складний продукт.

У результаті пристрій дедалі частіше перетворює людину з творця на споживача готового контенту. Дитина може провести у телефоні п’ять годин і майже нічого не створити. Лише подивитися, отримати емоцію і забути.

Це вже не просто мої страхи

Спочатку мені здавалося, що я можу перебільшувати проблему і сам себе накручувати. Тому я почав шукати дослідження.

Виявилося, що Всесвітня організація охорони здоров’я називає підлітковий вік особливим етапом розвитку. У цей час відбуваються швидкі когнітивні та психосоціальні зміни, які впливають на те, як людина думає, ухвалює рішення і взаємодіє з навколишнім світом.

За даними дослідження Європейського регіонального бюро ВООЗ, ознаки проблемного використання соціальних мереж спостерігалися в 11% підлітків. У 2018 році таких було 7%. Йдеться про втрату контролю над користуванням соціальними мережами та негативні наслідки для звичайного життя.

Звичайно, це не означає, що кожна дитина зі смартфоном обов’язково втратить здатність думати. На розвиток впливають сім’я, школа, сон, фізична активність, тривалість використання пристроїв і контент, який дивиться дитина.

Але держави вже не чекають остаточних результатів цього багаторічного експерименту. Вони почали обмежувати доступ дітей до продуктів найбільших технологічних компаній.

Інші країни вже забили на сполох

З 10 грудня 2025 року соціальні платформи в Австралії зобов’язані вживати заходів, щоб діти до 16 років не могли створювати або зберігати облікові записи. Австралійський регулятор eSafety пояснює це необхідністю захистити дітей від ризиків соціальних платформ та їхнього впливу на здоров’я і добробут.

Велика Британія оголосила про заборону соціальних мереж для дітей до 16 років. Обмеження планують запровадити навесні 2027 року. Для підлітків 16 і 17 років влада збирається за замовчуванням відключати нескінченні персоналізовані стрічки, автоматичне відтворення та інші функції, що заохочують надмірне використання. Про це йдеться в рішенні уряду Великої Британії та в окремому повідомленні про обмеження функцій для 16–17-річних.

Зверніть увагу: британська влада виступила не лише проти окремих небезпечних роликів. Вона фактично визнала небезпеку самої будови соціальної мережі. Нескінченне прокручування й автоматичне відтворення створені так, щоб людина не ухвалювала самостійного рішення зупинитися.

За даними ЮНЕСКО, до березня 2026 року національні заборони або обмеження телефонів у школах існували вже у 114 освітніх системах. Це 58% країн, які відстежує організація. У червні 2023 року таких країн було менше чверті.

Це ще не доводить ефективність кожної конкретної заборони. Але показує інше: проблему вже вважають настільки серйозною, що держави почали обмежувати продукти найбільших технологічних компаній.

А ми вже втрачаємо молодь

Я бачу частину цієї проблеми у статистиці власних публікацій.

Серед людей, які дивляться мої матеріали про війну, політику і пропаганду, аудиторія до 25 років рідко перевищує 2%. Я запитував про це інших авторів. У них статистика така сама.

Це не соціологічне дослідження, і я не стверджую, що вся молодь не цікавиться тим, що відбувається. Якщо у когось інша статистика, покажіть її. Мені справді цікаво побачити політичні або суспільні матеріали, де аудиторія до 25 років становить помітну частину глядачів. Тоді можна буде порівняти теми, тривалість і спосіб подання інформації.

Можна сказати, що молодь просто не цікавиться політикою, але може швидко включатися у політичну активність, коли їй дають просту готову картинку, емоційне гасло і зрозумілого ворога або лідера.

Питання також у тому, чим молодь заповнює решту часу. Якщо людина вивчає програмування, історію, мови або опановує професію, проблеми немає.

Але якщо години йдуть на потік коротких роликів, які забуваються за кілька хвилин, ми поступово втрачаємо не просто увагу молоді. Ми ризикуємо втратити її здатність самостійно мислити.

І ось тут починається справжня пропаганда

Щоб розпізнати маніпуляцію, людина повинна зупинитися, утримати в голові кілька фактів, порівняти їх, знайти суперечність, перевірити джерело, відокремити подію від емоції автора і зрозуміти, чи справді висновок випливає з наведених аргументів.

На все це потрібні концентрація і час. Соціальні мережі забирають і те, й інше.

Пропагандисту вже не потрібно створювати складну ідеологію. Достатньо короткого відео, кількох справжніх кадрів, тривожної музики, великого напису, одного неправдивого висновку і сильної емоції, яка не дасть глядачеві зупинитися й подумати.

Навіть природні паузи в мовленні тепер вирізають, щоб глядач не встиг відволіктися від емоції і замислитися над змістом почутого.

Раніше пропагандисту доводилося переконувати людину. Тепер достатньо викликати у неї правильну реакцію.

Решту роботи виконає алгоритм. Він знайде тих, хто схильний повірити, покаже їм десятки схожих роликів, створить враження, що "про це говорять усі", і повторюватиме одну й ту саму думку, доки вона не почне здаватися очевидною.

Ми боїмося, що штучний інтелект зробить пропаганду неймовірно складною. Але, можливо, їй навіть не доведеться ставати розумнішою.

Їй просто дістанеться покоління, яке з раннього дитинства привчили реагувати швидше, ніж думати. Покоління, яке почали готувати до маніпуляції ще до того, як воно дізналося слово "пропаганда".

Вакцина від пропаганди існує

Сенс того, чим я займаюся, не у боротьбі лише з російською пропагандою.

Я не хочу замінити російські гасла українськими. Не хочу давати людям список джерел і політиків, яким вони повинні вірити. Бо завтра з’явиться новий блогер, новий лідер або новий маніпулятор.

Якщо людина не навчилася думати, вона просто змінить одного господаря "своєї" думки на іншого.

Тому я використовую просту формулу:

ДУМКА → АРГУМЕНТ → ФАКТ

1. Сформулюйте одну конкретну думку.
2. Поясніть, чому ви дійшли саме такого висновку.
3. Підтвердьте аргумент фактами, з яких цей висновок справді випливає.

Бо навіть справжні факти можна розташувати так, щоб вони підводили людину до повністю хибного висновку.

Ця формула не гарантує, що людина ніколи не помилиться. Але вона змушує зупинитися між отриманою інформацією та реакцією. А саме цієї зупинки найбільше боїться будь-яка пропаганда.

Замість висновку

Після 2014 року я думав, що українців буде складно зомбувати, бо ми побачили наслідки російської пропаганди.

Тепер я розумію: побачити чуже зомбування недостатньо. Потрібно зберегти здатність читати, концентруватися, перевіряти і самостійно вибудовувати причинно-наслідковий зв’язок.

Але саме ці здібності соціальні мережі починають забирати у людини з раннього дитинства.

Можливо, нинішнє покоління ми вже втрачаємо. Наскільки далеко зайшов цей процес, ми зрозуміємо лише пізніше. Але в нас ще залишається шанс замислитися і спробувати захистити наступне.

Пропаганді вже не потрібно переконувати людину. Достатньо дати їй готову думку, яка збігається з її емоціями, і вона сама понесе її далі, вважаючи власною.

А з кожним новим поколінням робити це ставатиме все легше, бо здатність зупинятися, перевіряти і самостійно вибудовувати причинно-наслідковий зв’язок починає руйнуватися ще в дитинстві.

А якщо до соціальних мереж додати ще й штучний інтелект, дитина може взагалі перестати вчитися логічно мислити. Але це вже тема для окремої статті, бо проблема не менш важлива.

Для початку мені самому цікаво, скільки людей дочитає до кінця хоча б цю.

Уявіть просту ситуацію.

Горить будинок вашого сусіда.

Ви точно знаєте, хто його підпалив. Ви бачите вогонь. Чуєте крики людей усередині. У вас є вода, шланги, вогнегасники, машина, якою можна перекрити дорогу палієві. Більше того, ви вголос говорите: "Це злочин. Палій винен. Сусіда потрібно врятувати".

Але у двір не заходите. Тому що палій стоїть поруч і попереджає:

"Тільки спробуйте втрутитися, я підпалю і ваш будинок".

І тоді починається найцікавіше.

Ви передаєте сусідові відра через паркан. Даєте йому гроші на нові шланги. Іноді дозволяєте набрати воду зі свого колодязя. Вчите його краще гасити пожежу. Навіть запроваджуєте санкції проти магазину, де палій купує бензин.

Але самі через паркан не перелазите. Тому що боїтеся ескалації.

Допомога, яка має межу

Мені здається, саме так сьогодні виглядає одна з найнеприємніших сторін війни Росії проти України.

Не тому, що Україні ніхто не допомагає. Це було б неправдою. Допомагають. І зброєю, і грошима, і розвідданими, і навчанням, і санкціями. Без цієї допомоги Україні було б набагато важче.

Але існує межа. І саме про цю межу мені хотілося б поговорити.

Тому що чим довше триває війна, тим сильніше мене мучить дуже просте питання: що взагалі означає слово "допомога", якщо ми заздалегідь визначили рівень небезпеки, після якого допомога закінчується?

У звичайному житті все виглядає значно зрозуміліше. Десь стаються пожежі, повені, землетруси. Інші країни відправляють рятувальників, пожежників, лікарів, техніку.

Українські пожежники можуть поїхати допомагати французам гасити лісові пожежі, попри те що вдома в них триває війна.

Нам така поведінка здається природною. У людини біда. Якщо можеш допомогти, допоможи.

Але варто перенести цю саму моральну конструкцію на війну, і раптом усе стає неймовірно складним.

Росія напала на Україну

Росія напала на Україну.

Це не спірна територія між двома однаково винними сторонами. Це не громадянська війна. Це не конфлікт, походження якого неможливо встановити.

• Є держава, яка перетнула кордон іншої держави своїми військами.
• Є окуповані території.
• Є зруйновані міста.
• Є вбиті мирні жителі.

Більшість європейських держав офіційно визнають Росію агресором.

І після цього виникає дивовижна конструкція:

"Так, на вас напали. Так, ви маєте право захищатися. Так, ми вам допоможемо. Але воювати разом із вами ми не будемо".

Чому?

Тому що це може призвести до прямої війни з Росією.

Що насправді означає страх ескалації

І ось тут я хочу прибрати дипломатичні формулювання.

Що таке "небезпека ескалації"?

Звичайною людською мовою це означає: ми побоюємося того, що зробить Путін, якщо ми втрутимося сильніше.

І сам по собі цей страх не є божевільним. Росія має ядерну зброю. Пряма війна Росії та НАТО справді несе зовсім інший рівень ризику.

Я розумію цей аргумент.

Але саме тут починається парадокс, від якого мені стає не по собі.

Виходить, що чим небезпечніший агресор, тим обережніше його потрібно зупиняти. Чим страшніші наслідки він здатен влаштувати, тим більше обмежень виникає не в нього, а в тих, хто намагається допомогти його жертві.

• Росія може вторгнутися в сусідню державу.
• Росія може знищувати українські міста.
• Росія може запускати ракети й безпілотники.
• Росія може погрожувати іншим державам.

Але кожен наступний крок тих, хто намагається цьому протистояти, обговорюється через питання:

"А що, якщо Путін розлютиться?"

Дивна система винагороди

Виходить дивна система винагороди.

Якщо ти достатньо небезпечний, у тебе з'являється більше свободи. Якщо всі знають, що від тебе можна очікувати безумства, оточення стає обережнішим.

А отже, загроза ще більшим насильством перетворюється на інструмент захисту вже здійснюваного насильства.

І в цей момент я починаю зовсім інакше дивитися на ядерну зброю.

Вона виявляється не лише засобом захисту території держави від нападу. Вона стає способом підвищити ціну чужого втручання у твої злочини.

Контраст із союзниками Росії

Тому мене особливо зачіпає порівняння з Північною Кореєю.

Північнокорейський режим зміг відправити своїх солдатів допомагати Росії. Іран допомагає Росії військовими технологіями.

Я зовсім не хочу робити з цього висновок, що Північна Корея або Іран "сміливіші за Європу". Це було б надто примітивно.

Диктатура взагалі ухвалює такі рішення інакше.

Кім Чен Ин не повинен пояснювати матері загиблого солдата, чому її син помер за інтереси Росії, а потім думати, як це позначиться на наступних виборах.

Але сам контраст усе одно виглядає жахливо.

Союзники Росії готові брати участь у війні безпосередньо. Союзники України ведуть нескінченні дискусії про те, де проходить чергова червона лінія.

Політики не лише слухають громадську думку

І тут зазвичай з'являється наступний аргумент:

"Але західні політики не можуть робити те, чого не хочуть їхні громадяни".

І ось із цим у мене вже набагато більше запитань.

Тому що політики не просто отримують громадську думку в готовому вигляді. Вони її формують.

Якщо політик роками пояснює людям, що певна дія призведе до світової війни, люди починають її боятися.

Якщо політик щодня говорить, що Україна захищає всю Європу, суспільство починає інакше сприймати підтримку України.

Якщо політики постійно говорять про ціну допомоги, але майже ніколи не говорять про ціну поразки України, змінюється сама рамка суспільної дискусії.

Політик спочатку формує уявлення громадян про проблему, а потім посилається на це уявлення як на незалежне обмеження:

"Ми б, звичайно, зробили більше, але суспільство не підтримує".

Зручна конструкція.

Я не стверджую, що будь-який народ можна змусити думати абсолютно що завгодно. Це теж було б неправдою.

Але заперечувати здатність влади, партій, медіа та політичних лідерів змінювати суспільні настрої просто неможливо. Особливо якщо в них є час, гроші й можливість роками задавати людині одну й ту саму картину світу.

Як формується те, що називають "так хоче народ"

Подивіться хоча б на те, як працює історична політика.

• Можна десятиліттями тримати в центрі уваги одні події.
• Можна майже не говорити про інші.
• Можна вибирати, що вважати головною історичною травмою.
• Можна пояснювати сучасну політику через події вісімдесятирічної давнини.

І поступово минуле починає безпосередньо визначати ставлення людей до сьогоднішніх сусідів.

Змінюється влада, змінюються акценти, змінюється політична мова, а слідом за цим поступово змінюються й суспільні настрої.

Тому фраза "так хоче народ" далеко не завжди завершує розмову.

Іноді вона лише починає наступне питання: а хто і яким чином пояснив народу, чого саме він повинен хотіти?

Де закінчується мораль?

Але навіть це не головне питання.

Головне питання для мене інше.

Де взагалі проходить моральна межа нашої відповідальності за чужу біду?

Поки ракета падає на мій будинок, це моя війна. Якщо ракета падає за сто кілометрів від мого кордону, це вже чужа війна?

Якщо російський безпілотник перетнув мій повітряний простір, я його збиваю. А якщо той самий безпілотник летить за десять кілометрів від мого кордону вбивати людей у сусідній країні, я дивлюся на радар і нічого не роблю?

Де саме закінчується мораль?

На державному кордоні?

Я розумію юридичне пояснення. Я розумію військове пояснення. Я розумію страх втягування у війну.

Але по-людськи ця картина все одно виглядає дико.

Палаюче село

Уявіть палаюче село.

Поруч стоять пожежні машини із сусідніх сіл. Вони повністю заправлені водою. Пожежники бачать, як вогонь знищує будинки.

Вони передають мешканцям рукави, захисні костюми, насоси. Але самі не їдуть гасити.

Не тому, що не можуть.

А тому, що людина, яка підпалила село, попередила:

"Якщо ваші пожежні машини перетнуть цю дорогу, я почну підпалювати й ваші села".

І пожежники залишаються стояти.

Більше того, вони уважно стежать, щоб вогонь випадково не перекинувся на їхню територію.

Ось це вже дуже схоже на сьогоднішній світ.

І я не знаю простої відповіді, що вони повинні зробити.

Якщо палій справді здатен знищити весь район, не можна просто сказати: "Не бійтеся, вперед".

Ціна помилки може бути величезною.

Чесна фраза, якої не вистачає

Але тоді хоча б потрібно чесно назвати те, що відбувається.

Не говорити лише про міжнародну солідарність. Не розповідати нескінченно про захист спільних цінностей.

А додати одну важливу фразу:

"Ми захищаємо ці цінності до того моменту, поки ціна їхнього захисту не стає для нас надто високою".

Це буде неприємно. Зате чесно.

Тому що зараз створюється враження, ніби міжнародний порядок ґрунтується виключно на правилах.

Але коли правило стикається з достатньо великою силою, останнім аргументом усе одно виявляється здатність завдати шкоди.

Проблема не в тому, хто правий

І тоді виникає ще одне дуже неприємне питання.

Якби Росія була набагато слабшою, чи наважилася б Європа захищати Україну безпосередніше?

Думаю, відповідь очевидна.

А отже, проблема не в тому, що світові важко визначити, хто правий. Він це визначив.

Проблема в ціні, яку світ готовий заплатити за те, щоб той, хто правий, не програв.

І ось це для мене, мабуть, найстрашніше відкриття цієї війни.

Коли чужа біда перестає бути чужою?

Я багато думав про пропаганду, громадську думку, історичну пам'ять, політичні технології. Але поступово приходжу до думки, що існує ще фундаментальніша людська особливість.

Ми здатні абсолютно щиро співчувати чужій трагедії доти, доки ця трагедія не вимагає від нас надто багато.

Ми можемо дивитися на зруйнований будинок і говорити: "Який жах".

Ми можемо дати гроші його господарю. Можемо надіслати йому матеріали. Можемо проклинати палія.

Але коли з'являється ймовірність, що за допомогу доведеться заплатити вже власним спокоєм, власною безпекою або власним життям, вислів "який жах" раптом починає означати зовсім інше.

"Який жах. Добре, що це поки що не в нас".

Можливо, саме в цьому й полягає найнеприємніший експеримент, який сьогодні проходить людство.

Як довго люди здатні дивитися, як убивають інших, якщо ракети поки що не летять безпосередньо в них?

І наскільки близько має підійти пожежа, щоб чужа біда нарешті перестала бути чужою?