Новина Політбюро

Украинцы и поляки: почему старая рана снова стала оружием России

22.06.2026 - Думка Політбюро
Украинцы и поляки: почему старая рана снова стала оружием России

Волинь, Сагринь, Холмщина, Павлокома, польські та українські жертви Другої світової війни - це не тема для простих гасел. Це болюча історія, в якій були злочини, помста, етнічне насильство, окупаційна політика, знищені села, вбиті цивільні люди і десятиліття взаємної недовіри.

Але сьогодні важливо зрозуміти не тільки те, що сталося в минулому. Важливо зрозуміти, кому вигідно знову перетворити цю історію на зброю проти українців і поляків.

Відповідь очевидна: це вигідно Росії.

Волинь не була простою історією «добра проти зла»

Коли говорять про Волинську трагедію, часто все зводять до однієї фрази: «УПА вбила поляків». Це не брехня, якщо говорити про масові вбивства польського цивільного населення у 1943-1944 роках. Але це неповна картина, якщо з неї викинути історичний контекст.

На міжвоєнній Волині більшість населення становили українці. За даними польського перепису 1931 року у Волинському воєводстві українську мову вказали близько 1,418 млн людей, тобто приблизно 68%, польську - близько 346 тис., тобто приблизно 16,6%. Докладніше ці дані можна подивитися у довідці про Волинське воєводство 1921-1939 років.

Це означає, що Волинь не була польською землею за населенням. Польською там була держава, адміністрація, значна частина землеволодіння, поліція, осадницька політика і політичний контроль. Але це не означає, що кожен поляк на Волині був «окупантом». Серед польського населення були і чиновники, і осадники, і люди, які жили там поколіннями, і звичайні селяни, жінки, діти, старі люди.

І саме тут починається головна моральна межа. Можна говорити, що польська держава проводила на Волині політику тиску на українську більшість. Можна говорити про колоніальний і окупаційний характер польської влади на західноукраїнських землях після Ризького договору 1921 року. Але не можна виправдовувати вбивство цивільних поляків тим, що Польща контролювала ці землі.

Хто несе відповідальність за вбивства поляків на Волині

Основну відповідальність за масові вбивства поляків на Волині історики зазвичай пов’язують з ОУН-Б і УПА, передусім з волинським командуванням УПА. Польський Інститут національної пам’яті пише, що збереженого письмового наказу не знайдено, але сукупність доказів вказує на пряму відповідальність командувача УПА-Північ Дмитра Клячківського, відомого як «Клим Савур». Див. матеріал IPN: Dmytro Klyachkivsky “Klym Savur”.

Тобто заперечувати участь УПА не можна. Це слабка позиція, бо вона не витримує зіткнення з фактами. Але й перетворювати всю історію на формулу «українці просто вбивали поляків, бо були українцями» - теж маніпуляція.

На Волині був збройний польсько-український конфлікт на тлі німецької окупації, радянського підпілля, польського підпілля, міжвоєнної дискримінації українців, боротьби за територію і майбутній кордон. Цей контекст не виправдовує вбивство цивільних. Але без нього неможливо зрозуміти, чому насильство стало таким масовим.

Українські жертви теж не можна викреслювати

Польська пам’ять часто зосереджена на Волині. Українська пам’ять відповідає Сагринню, Холмщиною, Павлокомою та іншими місцями, де жертвами вже були українці.

Один із найвідоміших прикладів - Сагринь, польська назва Sahryń. 10 березня 1944 року польські підрозділи Армії Крайової та Батальйонів хлопських атакували українське село Сагринь і сусідні українські села. Кількість загиблих є предметом спору: оцінки суттєво відрізняються, але сам факт атаки і загибелі українського цивільного населення не зникає від того, що сторони сперечаються про цифри. Довідкову інформацію можна подивитися тут: Sahryń massacre.

І тут знову важлива чесність. Якщо українець заперечує польські жертви Волині, він виглядає не борцем за правду, а людиною, яка захищає свою сторону будь-якою ціною. Якщо поляк говорить тільки про Волинь, але робить вигляд, що не було Сагрині й українських жертв, він теж не шукає правду. Він обирає лише ту частину пам’яті, яка зручна його національному наративу.

Що робили німці: не захищали українців чи поляків, а використовували всіх

Під час німецької окупації Волинь входила до Райхскомісаріату Україна. Для нацистів і українці, і поляки не були рівними союзниками. Вони були населенням окупованої території, ресурсом для експлуатації, робочою силою, джерелом продовольства і матеріалом для місцевої поліції, адміністрації та каральних дій.

Німці використовували українців у місцевій адміністрації та допоміжній поліції. Коли ситуація змінювалася, вони використовували і поляків. Після масового виходу частини української поліції з німецької служби у 1943 році німці активніше залучали польські формування і польську поліцію для дій проти українців. В описі Волинської трагедії окремо зазначається, що німецька політика і використання місцевих поліцейських структур посилювали конфлікт між поляками та українцями: Massacres of Poles in Volhynia and Eastern Galicia.

Окупант не був «за поляків» і не був «за українців». Окупант був за себе. Він використовував старі образи, страхи, конкуренцію, зброю і місцеві структури влади, щоб утримувати контроль над територією.

Саме це потрібно запам’ятати: коли зовнішній ворог зіштовхує українців і поляків, йому не потрібна історична правда. Йому потрібна керована ненависть.

Що робить Росія сьогодні

Росія зараз діє за тією ж логікою. Тільки замість німецької окупаційної адміністрації у неї телевізор, боти, телеграм-канали, псевдоексперти, фабрики тролів та «історичні» вкиди.

Російська пропаганда працює одразу у два боки.

  • Полякам вона підсовує думку: українці ваші вічні вороги, вони не покаялися, вони знову поклоняються тим, хто вбивав поляків.
  • Українцям вона підсовує іншу думку: Польща хоче забрати Львів, Волинь і Галичину, поляки вам не друзі, вони просто чекають зручного моменту.

Це не теорія. Це вже зафіксовані російські наративи. Проєкт EUvsDisinfo не раз розбирав кремлівські повідомлення про те, нібито Польща збирається розділити Україну, захопити західні області або використати війну для повернення «своїх історичних земель». Див. приклади: Poland - the “Hyena of Europe” - starts the partition of Ukraine, Poland wants to seize Ukrainian lands by the end of the war, Poland has plans to annex Western Ukraine.

Завдання Кремля не обов’язково в тому, щоб поляки полюбили Росію. У Польщі це зробити важко через історичну пам’ять про російський і радянський імперіалізм. Завдання простіше: переконати частину поляків ненавидіти Україну, а частину українців підозрювати Польщу.

Якщо українці і поляки починають сваритися через минуле так, що забувають про сьогоднішню російську війну, Кремль уже отримав результат.

Чому це стало особливо небезпечно зараз

У 2022 році Польща стала одним із ключових союзників України. Польща прийняла мільйони українських біженців, стала логістичним тилом, допомагала військовою і гуманітарною підтримкою, стала одним із головних голосів України в Європі.

І саме тому Польща стала однією з головних цілей російської інформаційної війни.

У 2026 році суперечка навколо пам’яті знову загострилася. Міжнародні медіа писали, що відносини України і Польщі ускладнилися через суперечки про спадщину УПА, Волинську трагедію, ексгумації та політичні рішення навколо державних нагород. Reuters окремо пояснював, що історична суперечка розвивається на тлі того, що Польща залишається важливим союзником України у війні проти Росії: Why are Poland and Ukraine at odds about their history?.

Це ідеальна ситуація для Москви. Є стара рана. Є реальні жертви. Є політичні сили, яким вигідно піднімати градус. Є соцмережі, де емоція поширюється швидше за факт. Є російські боти, які готові підкидати дрова з обох боків.

Як виглядає російська схема

Схема доволі проста.

  1. Взяти справжній біль. Волинь справді була. Польські цивільні справді були вбиті. Українські жертви Сагрині та інших місць теж були.
  2. Викинути незручні факти. Одній стороні показують тільки польські жертви, іншій - тільки українські.
  3. Підмінити пам’ять ненавистю. Замість питання «як вшанувати загиблих?» з’являється питання «як довести, що вони завжди були нашими ворогами?»
  4. Перенести минуле в сьогодення. Полякам нав’язують, що сьогоднішня Україна дорівнює УПА 1943 року. Українцям нав’язують, що сьогоднішня Польща хоче повторити міжвоєнну політику і забрати західні області.
  5. Отримати політичний результат. Менше довіри, менше підтримки, більше підозр, більше внутрішньої злості. І все це під час російської війни проти України.

Саме так працює не пам’ять, а інформаційна операція.

Де слабкі позиції обох сторін

Слабка українська позиція - заперечувати злочини проти поляків або виправдовувати вбивства цивільних історичним контекстом. Контекст пояснює, але не виправдовує.

Слабка польська позиція - говорити тільки про польські жертви і робити вигляд, що не було українських жертв, польських акцій, Сагрині, Холмщини, Павлокоми та міжвоєнної політики тиску на українців.

Слабка спільна позиція - перетворювати історію на політичну дубинку проти союзника в момент, коли Росія веде війну проти України і загрожує всій Східній Європі.

Яка позиція сильна

Сильна позиція починається з визнання фактів.

  • Так, масові вбивства польських цивільних на Волині були злочином.
  • Так, основну відповідальність за антипольські акції на Волині історики пов’язують з ОУН-Б і УПА, передусім з командуванням УПА на Волині.
  • Так, українці також були жертвами польських збройних акцій, зокрема в Сагрині та інших населених пунктах.
  • Так, німецька окупація створила середовище насильства і використовувала місцеві суперечності для контролю території.
  • Так, Росія сьогодні намагається використати цю стару рану, щоб посварити українців і поляків.

Але з цих фактів не випливає, що українці і поляки мають знову стати ворогами. Навпаки, з них випливає, що ми зобов’язані не повторити помилку минулого.

Що робити з темою УПА і вшануванням української боротьби

Окреме питання, яке постійно використовується проти України, - це ставлення до УПА. Тут важливо не потрапити в пастку, де українцям пропонують лише два варіанти: або оголосити УПА безгрішними святими, або повністю відмовитися від власної історії боротьби за незалежність і віддати всю історію УПА російській та польській пропаганді.

Обидва варіанти неправильні.

УПА була частиною української боротьби за незалежність. Для України вона не зводиться тільки до Волині. Це частина історії українського антиімперського спротиву, боротьби проти нацистської та радянської окупацій, боротьби за право українців мати власну державу. Саме тому Україна має право вшановувати УПА як частину своєї національної історії.

Але участь у боротьбі за незалежність не робить будь-які дії автоматично правильними. Право на вшанування не означає права на заперечення злочинів. Якщо структури ОУН-Б і УПА причетні до масових убивств польського цивільного населення на Волині, це треба називати злочином проти цивільних. Не «складним епізодом», не «трагічною помилкою», не «історичною необхідністю», не ховати за словами про «складний час», а визнавати як злочин.

Але визнання злочину не означає відмову від українського права на незалежність. Це різні речі. Українці мали право боротися проти імперій, окупацій і за власну державу. Але ніхто не мав права вбивати цивільних людей за їхню національність.

Саме така позиція є сильною: не заперечувати факти, не виправдовувати злочини, але й не дозволяти Росії використовувати ці злочини для демонізації всієї української історії та сучасної України.

Українська пам’ять має бути чесною. Героїзм треба називати героїзмом. Злочин треба називати злочином. Історичний контекст треба вивчати, але він не повинен перетворюватися на інструмент виправдання вбивства цивільних.

Тому питання не в тому, щоб «скасувати УПА» або «захищати УПА будь-якою ціною». Питання в тому, щоб перестати мислити радянськими крайнощами. УПА не була ні армією святих, ні карикатурою з російської пропаганди. Це була реальна історична сила з боротьбою, жертвами, помилками і злочинами. І доросла нація має бути здатна говорити про все це без істерики і без московських підказок.

Ми можемо визнавати українську боротьбу за незалежність і одночасно визнавати, що в цій боротьбі були злочини. Якщо ми цього не можемо, то ми не захищаємо історію, а просто міняємо одну пропаганду на іншу.

Однаковий стандарт для УПА і Армії Крайової

Та сама логіка має працювати і в польський бік. Якщо Польща вимагає від України чесності щодо УПА, то Польща має бути готова до такої самої чесності щодо Армії Крайової.

Армія Крайова теж не була армією святих. Вона була частиною польської боротьби за державність, але це не скасовує злочинів, скоєних польськими формуваннями проти українського цивільного населення, зокрема в Сагрині та інших українських селах Холмщини.

Тому вимога має бути взаємною: якщо українці повинні чесно говорити про злочини УПА, то поляки мають чесно говорити про злочини Армії Крайової. Не можна вимагати від іншого народу покаяння, а власну історію залишати тільки в героїчній рамці.

Україна не повинна дозволяти Росії або будь-кому іншому диктувати, кого українці мають право вшановувати у власній боротьбі за незалежність. Але Україна також не повинна боятися чесної розмови про темні сторінки цієї боротьби.

Польща теж має право вшановувати свою боротьбу за незалежність. Але якщо польські політики хочуть говорити з Україною мовою моральних вимог, то чесно було б почати з однакового стандарту: героїзм - називати героїзмом, злочини - злочинами. І щодо УПА, і щодо Армії Крайової.

Справедлива пам’ять не може бути односторонньою. Якщо Україна має відповідати за темні сторінки УПА, то Польща має відповідати за темні сторінки Армії Крайової. Інакше це не пошук історичної правди, а спроба диктувати умови з позиції власної зручної пам’яті.

Чому польська пам’ять про УПА теж потребує перевірки

Окремо потрібно говорити і про те, як у Польщі формувався образ УПА. Бо проблема не тільки в тому, що поляки пам’ятають Волинь. Вони мають право її пам’ятати. Проблема в тому, що частина польського суспільного уявлення про УПА десятиліттями формувалася не лише на основі історичних документів, а й через пропагандистські образи, емоційні міфи та антиукраїнські штампи, які активно використовувалися ще радянською пропагандою.

Показовий приклад - історія з фотографією дітей Маріанни Долінської. Цю страшну фотографію роками подавали як доказ злочинів УПА проти польських дітей, хоча насправді вона не має стосунку до Волинської трагедії. Діти були вбиті власною матір’ю Маріанною Долінською у 1923 році біля Радома. Про це писали, зокрема, StopFake, AFP Sprawdzam та польський ресурс Polsat News.

Особливо важливо, що ця фотографія потрапляла не лише в інтернетні фейки. Вона використовувалася в публікаціях про «злочини УПА», а в 2003 році в Перемишлі було відкрито пам’ятник жертвам УПА, який відтворював саме цей образ дітей з фотографії Маріанни Долінської. У 2008 році цей елемент пам’ятника прибрали. Тобто йдеться не просто про випадковий фейк у соцмережах, а про приклад того, як неправдивий образ міг роками працювати як частина колективної пам’яті.

Цей приклад не скасовує польські жертви Волині і не виправдовує злочини проти цивільних. Але він показує інше: навіть справжня трагедія може бути обліплена фальшивими символами. І якщо ці символи не перевіряти, вони починають жити окремим життям, формуючи не пам’ять, а ненависть.

Саме тому польська розмова про УПА також має бути чесною. Якщо Польща вимагає від України відмовитися від міфів і замовчувань, то Польща має бути готова перевірити власні образи, власні символи і власні джерела пам’яті. Бо частина того, що сьогодні сприймається як «очевидна правда про УПА», могла бути посилена або сформована радянською та антиукраїнською пропагандою.

Правда про Волинь не потребує фальшивих фотографій, вигаданих символів і радянських штампів. Якщо злочин був реальним, його треба доводити реальними фактами, а не образами, які не мають до нього стосунку.

Кому вигідно, щоб українці і поляки сварилися зараз

Україні це не вигідно. Україна воює проти Росії і потребує союзників.

Польщі це не вигідно. Якщо Україна програє, російська загроза стане набагато ближчою до польського кордону.

Європі це не вигідно. Розрив між Україною і Польщею послаблює східний фланг Європи.

Вигідно це тільки Росії.

Росії вигідно, щоб поляки бачили в українцях не народ, який сьогодні стримує російську армію, а тільки спадкоємців Волині. Росії вигідно, щоб українці бачили в поляках не союзників, які прийняли біженців і допомагали Україні, а тільки потенційних претендентів на Львів і Волинь.

Це стара імперська логіка: розділяй, зіштовхуй, послаблюй, а потім приходь як «арбітр» або «визволитель».

Що потрібно робити

Українцям і полякам не потрібно забувати минуле. Забування не лікує. Воно тільки відкладає новий конфлікт.

Потрібно інше:

  • відкривати архіви;
  • проводити ексгумації;
  • встановлювати імена загиблих;
  • чесно говорити про злочини своєї сторони;
  • не використовувати пам’ять загиблих для політичної ненависті;
  • відділяти історичну розмову від російської інформаційної операції;
  • не дозволяти Москві перетворювати українсько-польський біль на зброю проти України і Польщі.

Висновок

Пам’ять про Волинь має бути чесною. Пам’ять про Сагринь теж має бути чесною. Польські жертви не можна викреслювати. Українські жертви не можна викреслювати. Злочини проти цивільних не можна виправдовувати ні боротьбою за державу, ні історичною образою, ні помстою, ні війною.

Але сьогодні головне питання звучить так: хто отримує вигоду, коли українці і поляки знову починають ненавидіти одне одного?

Відповідь очевидна.

Не Україна.

Не Польща.

Не Європа.

Вигоду отримує Росія.

Тому чесна пам’ять потрібна. Історична правда потрібна. Поховання, ексгумації і визнання жертв потрібні. Але перетворювати минуле на зброю проти сьогоднішнього союзника - це саме те, чого від українців і поляків чекає Москва.

Наше завдання - пам’ятати все, але не дати ворогу знову зіграти на старій рані.

Джерела і матеріали для перевірки

Обговорення

Обговорити на форумі